Вітер жбурляє жовте листя вулицею, зривається дрібний дощ. Люди під парасольками чекають перед пунктом пропуску. По черзі заходять в приміщення. Черговий у військовому бере документи, запитує, до кого. Телефонує у відділення, дізнається, чи є такий у відділенні. Знову запитує, яку треба перепустку – одноразову чи на 10 днів. Потім виносить перепустку. На вході військові перевіряють перепустку – і можна заходити в приміщення.
Споруда шпиталю давня з високою стелею та широкими коридорами. На медичному посту знову перевірка перепустки – і в палату. Кімната на чотири ліжка. Великі вікна заклеєні чорною плівкою. На стінах – дитячі малюнки. У палаті два пацієнти, обоє із ампутованими ногами. Біля кожного ліжка – милиці і візок. Георгій та Дмитро приблизно одного віку. Георгій родом з Київщини, Дмитро – з Дніпра. Обоє воювали на Донецькому напрямі, там втратили ноги. Обоє пережили операції в польовому шпиталі, обох відправили спочатку в «Мєчку», як вони кажуть, в Дніпро в обласну лікарню Мечнікова, а потім сюди, в Київ. Зараз обоє жартують, сміються. А тоді було зовсім не до сміху.
Дмитро:
– Вкололи укол, провалююсь в сон, а чую, як наді мною лікарі радяться, що робити: відрізати ногу чи ні. Я майже уві сні кричу: «Не ріжте! Врятуйте ногу!» і відключаюсь. Прокинувся після операції, відчуваю, що нога є. Та, на жаль, ненадовго. Кістки були потрощені. Пішло зараження, температура, пекельний біль. Знову готують на операцію. Цього разу вийшов з наркозу – ноги немає.
Георгій:
– Мені повезло більше – ногу відірвало відразу. Під час обстрілу отримав поранення і втратив свідомість. Відкриваю очі – моя нога лежить поряд зі мною, у шпиталі в Дружковці відрізали ногу вище, лікарі сказали, що коліно теж треба ампутувати. Тож відразу після операції в швидку і на Дніпро. Ті дні там, у шпиталі в Дніпрі, були найважчі. Ще вчувався гуркіт боїв, нестерпно пекучим був біль, знеболювальні не допомагали. Безкінечні болючі процедури, скрипіння зубами, щоб не кричати. Підготовка до транспортування – і санітарним поїздом в столицю.
Знову – хірургічне відділення: розрізають, чистять, зашивають. А вночі – фантомні болі! Болить нога, якої нема… Лікарі небагатослівні. А медсестри заспокоюють, допомагають: «Потерпи ще трішки… Все пройде… І біль теж… Організм молодий, справиться!» Коли ж рана почала загоюватися, перевели із хірургічного відділення в ревматологію. Почався шлях реабілітації: милиці, візок. Перші самостійні кроки. Все спочатку.
Подали хлопці анкети на протезування. Держава фінансує не повністю. Сучасні протези коштують дуже дорого, але з ними можна рухатися і навіть займатися спортом. Їх ціна вимірюється мільйонами. Та хлопці не впадають в розпач. Жартують навіть і придумують про себе безліч комічних історій.
– У нас є тепер скільки переваг! Це ж економніше наскільки! Шкарпеток треба удвічі менше!
– Можемо в кастинг йти на безногих піратів. Чи злодіїв. Ніякої імітації – немає ноги.
І вже дещо з сумом:
– Ось лишень занадто вже багато бажаючих на ролі безногих…
– Не звикну: болить. Боюсь серед ночі забутися і стати на ноги. Коли роззуваюся, все хочеться другою ногою допомогти зняти взуття.
Та ця хвилина смутку недовга. Знову жартують, сміються. У них багато планів на майбутнє. Ось лиш отримають протези, пройдуть курс реабілітації, стануть на ноги. А там і Перемога!
