На сирій землі біля свіжо викопаної могили букет яскравих хризантем із жовто-блакитною стрічкою. Квіти і смерть – несумісні речі. Молодість і смерть – жорстока помилка. Світ перевернувся: хоронять молодих.
Клята війна…
Трагічних історій більше, ніж щасливих. Зранених сердець більше, ніж спокійних. Понівечені долі, покалічені тіла. Біль втрати застигла в очах, а матері виплакали усі сльози.
Клята війна
Квіти лягають на дорогу, встеляючи шлях Герою, що віддав життя за Україну. Домовина вкрита прапором. Навіть найрідніші не можуть поглянути востаннє на рідну кровинку.
Клята війна…
Бідна мати у горі обійняла домовину, бо сина вже ніколи не зможе обійняти. Так у повному оціпенінні, у мовчанні і провела останні хвилини прощання. Говорила подумки з ним, бо тільки він, її первісток, її дорогий синочок, міг її чути. Мовчала, бо вже не могла плакати. Дев’ять днів чекала сина після звістки про його смерть. І ось навіть поглянути на нього не може.
«Ой, а як же мати? – чулося серед людей. – Чи вона хоч там жива?» Бо ніяких ознак життя не подавала. Плакали обидві бабусі, що пережили свого онука. А мати мовчала. Тільки після прощальних промов чоловік підняв її від домовини.
Піднялася. Жива… Та хіба ж то жива! Як немає його, Тьоми, Артемки…
Клята війна…
Спускалися від сільського кладовища серед людей. «Боже ж ти мій! Скільки ж до Тьомочки нашого народу з’їхалося!» Йшли удвох із чоловіком, а назустріч згорьовані батьки зниклого безвісти односельця. Ще одна сім’я, якої чорним крилом торкнулася війна і кинула у вир єдиного сина Віктора. Не могли батьки навіть на кладовище прийти. Немає у них місця, де згадати свого сина. Чорні хустки, невимовний біль в очах… Дві згорьовані матері. І стримують сльози та німий крик два зранені батька… Обійнялися учотирьох… Тільки й промовили болем пронизані імена: «Артьомка!», «Вітя!»
Клята війна!
Поминальний обід. Петропавлівка. Чоловік і дружина у чорній хустці.
– А де батьки загиблого хлопчика? Ми хочемо висловити своє співчуття. Ми сьогодні поминаємо свого синочка Вадима. Дев’ять днів.
Підійшли батьки Артема… І знову обійми учотирьох… Як втішити? Як заспокоїти? Немає таких ліків, немає таких слів.
– Наш Вадим загинув на Донеччині, а ваш?
– Наш Артемка на Херсонщині.
– Був одружений?
– Ні…
– І наш не одружений. Навіть дівчини не було..
І знову сльози…
Клята війна…
Це всього лиш один день клятої війни! А скільки болю!
Клята війна…
