– Я в Україні! – радісний голос по телефону. Вона подзвонила мені місяць тому по Вайберу, плакала, не могла заспокоїтися.
Юля, моя учениця, яка жила в Донецьку. Злякана, розгублена…
– Син в 11 класі. Я хочу, щоб він отримав документ про освіту України. Я не знаю, як мене зустрінуть в Україні, як будуть дивитися в нашому селі, бо я з Донецька. Чи приймуть до школи сина?
– Ти тільки приїжджай. В школу приймуть, на облік вимушених переселенців станете – все ж допомога.
– Є ще перепона: у сина паспорт ДНР. Як до нього будуть ставитися?!
– Отримає паспорт України.
– Все так просто? Я навіть плакати перестала.
– В Україні все вирішується просто. Ти тільки сама для себе прийми рішення.
– Спасибі. Ви дали мені надію.
Вона довго не дзвонила. Я вже думала, що щось змінилося.
І ось сьогодні ввечері така звістка!
– Ми вже в Першотравенську. Сьогодні були в школі! Яка чудова директорка! Нас так добре зустріли! Ми обрали філологічний профіль. Син хоче вивчити добре українську. Дякую Вам. Після Ваших слів у мене гора з плеч упала і на тому місці виросли крила. Я вже знала, що вирішила їхати.
Тривожно було. Щоденні обстріли. В останній день сказала свекрусі. Не знала, як вона відреагує.
– Мені треба Вам щось сказати.
– Ти їдеш в Україну?
– Так, – і розплакалася
– Дурненька, чого плачеш? Додому їдеш! Це зараз найправильніше рішення!
Підштовхнуло до швидкого рішення оголошення референдуму. Виїхали з Донецька 23 вересня. Через росію.
москва, Естонія, Латвія, Україна.
Першотравенськ.
Найкраща звістка!
