Вона завжди поспішала на допомогу людям. Мати-героїня, яка виховала п’ятьох дітей, уміла обігріти материнською любов’ю всіх, кого зустрічала на своєму життєвому шляху і хто потребував її тепла і турботи.
Її енергії вистачало на дітей і на онуків, на добрі справи і на активну діяльність. Вона отримала відзнаку «Мати-героїня» уже в часи війни. І кожен день її життя у воєнний час осяяний героїзмом.
У Петропавлівку прибували вимушені переселенці, й Ірина широко відкривала для них двері. Не боялася, не сумнівалася, була впевнена, що у її дім можуть ввійти лише добрі люди. Так і було. Їй дякували зі сльозами на очах. Люди, які втратили свій дім, бачили в цій тендітній жінці опору. Поряд з нею було затишно і надійно.
Облаштувавши житло для гостей селища, Ірина активно долучилася до підготовки посилок для фронту. Однією із перших прийшла до церкви «Нове життя» і почала старанно працювати, щоб підготувати смачні страви на передову.
Місила тісто, ліпила вареники та пиріжки, варила, пекла, упаковувала, відправляла. Разом з іншими жінками уперто працювала задля Перемоги. Так же цілеспрямовано продовжувала працювати вдома. Кількість вареників, пиріжків вимірювалась сотнями. Не стало для Ірини ні дня, ні ночі. Вночі готувала, щоб на світанку завантажити все в автомобіль волонтерів, щоб найшвидше доставити до наших захисників.
Трапилась нагода разом з волонтерами поїхати на передову – не роздумуючи поїхала. Щоб побачити тих незламних хлопців, які боронять Україну. І все це, увесь цей подвиг заради найріднішого захисника – сина Олексія.
Все, що робила вона, освячене полум’ям великої материнської любові. Любов’ю огортала не лише свого Льошу, а й усіх синів великої України. За всіх матерів хотіла нагодувати, зігріти, огорнути материнською молитвою.
Вона так пишалася своїм сином! Вона так гордо доповідала йому, що теж тут, у тилу, тримає свій фронт, щоб допомогти сину на передовій.
Коротка зустріч з сином під час волонтерської поїздки в Донецькому напрямку. Заглядала в очі, обіймала за плечі… Її син – мужній воїн, а для неї – все той же хлопчик, якого так хотілося захистити від біди!
Синові очі, рідний погляд не залишали її всю дорогу. Аби ж то вона знала, що то була остання зустріч! Обняла б міцно, не відпустила б!
Та хіба вона могла так зробити? Ні, не могла. Вона теж відчувала себе воїном, вона теж боронила Україну і знала, що її син сам обрав долю Героя.
Напередодні Нового року неясна тривога обіймала серце.
1 січня не подзвонив…
2 січня від сина немає звістки..
Подзвонили інші. І звістка була гіркою: загинув…
Ірина Коляса – мати-героїня. Відтепер – вона мати Героя.
Її син зробив крок у Безсмертя.
