Доктор історичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, академік Української академії історичних наук, директор Дніпропетровського регіонального відділення науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України.
Вона все своє життя працювала над відкриттям маловідомих імен історичних постатей рідного краю, була головним редактором щорічного збірника наукових праць «Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі», а про неї відомо зовсім мало. Навіть односельці не знали, якою шанованою особою є вона серед світил науки.
Великі люди завжди скромні… Вона досліджувала життєпис відомих людей, а сама про себе говорила мало. Вона сягала глибин історії України і цінувала сьогодення. Із власними дослідженнями виступала на міжнародних конгресах і більше всього любила своє маленьке село над Самарою. Читала лекції в міжнародних університетах і низько вклонялася своїм сільським вчителям…
Напередодні 60-літнього ювілею в 2004 році наукова спільнота університету все ж переконала професорку Швидько Ганну Кирилівну написати свою автобіографію. Так з’явилася тоненька брошюра «Минуле в променях пам’яті». Та й тут не про себе вона писала – а більше про село, людей, рідних та друзів. Емоційні спогади про післявоєнні роки. Про рідне село… Це село Ганни – Бажани на Дніпропетровщині. Тут вона народилася 1 травня 1944 року. Три вулиці, які навіть назв не мали. Бо для кого? Всі в селі знали один одного.
Батько, як і багато односельців, загинув на війні. Мама лишилася вдовою із трьома дітьми. Щоб прогодувати дітей, треба було тяжко працювати в колгоспі. Найболючіший спогад із дитинства: діти чекають маму з роботи. Дуже хочеться їсти. Мама приносить з роботи буряк, ріже його кружальцями, викладає на гарячу плиту і смажить. Три пари оченят спостерігають за тими кружальцями і ждуть, коли ж мама дозволить ухопити смачний харч просто з плити: їсти хочеться…
Далі згадується школа. Початкова у своєму селі, де одна вчителька одночасно вела уроки в чотирьох класах. Потім – семирічка в сусідній Олефірівці. Постало у мами питання: «А може ти в 8-й клас не підеш? Ні одежини, ні грошей на книжки немає!». «Мамо! Я все літо буду в колгоспі працювати! Я вишні на базар буду возити! Я зароблю!»
Мама й не дуже пручалася, сини вже працювали. Та й люди казали: «Хай Ганя вчиться, може вчителькою буде». За літо заробила не лише на одяг та книжки, а й на велосипед. І у вересня разом із іншими школярами велоколоною поїхала і Ганна.
Вперше відчула несправедливість після закінчення школи. Комсорг школи кинула клич у районній газеті «Всім класом – у колгосп!». Тож після випускного Ганна й почала працювати у колгоспі. Яким же було її здивування, коли вона дізналася, що комсорг та ще декілька однокласників вступили в інститути. Розпач, образа… Вперше побачила невідповідність лозунгів і правди.
Два роки роботи в колгоспі, далі – вступ в авіаційний інститут. І раптова хвороба мами. На заняття так і не поїхала, написала листа, щоб вислали документи назад. І знову – робота в колгоспі.
Через рік їде здавати іспити. Але цього разу Ганна вже точно знала, що хоче бути істориком. І ось вона вже студентка Дніпропетровського університету. Диплом отримала, але науку залишати не збирається. Аспірантура, дослідження, наукова робота, захист…
Наполегливість, цілеспрямованість, впертість дивували і студентів, і викладачів. Через роки один із однокурсників Петро Бабець згадував:
«Вона поклала на вівтар науки все своє життя! Вона жила в гуртожитку із мінімальними умовами, скромно одягалася і дуже економно харчувалася. Відмовилася навіть від особистого життя. Здавалося, що вона боїться втратити марно хоч одну хвилину! Не кожен науковець може так працювати! Ми, її однокурсники, не змогли. Тому й не досягли таких наукових висот як Ганна Швидько».
Одягала строгі ділові костюми, мала коротку зачіску, щоб менше клопоту. Була невибагливою до побуту. Певне, вона просто не помічала дрібниць. Її мозок був заповнений високими темами світового значення.
Вона виступала з лекціями в Парижі в Сорбонському університеті, брала участь у Міжнародній науковій конференції до 500-річчю українського козацтва, у міжнародному науковому семінарі «Освіта і наука в Україні» в Ілінойському університеті (США); читала спецкурс з історії Української козацької держави ХVII-XVIII ст. в Українському Вільному Університеті в Мюнхені.
Працювала на посаді професора кафедри історії СРСР і УРСР Дніпропетровського державного університету; завідувачки кафедри історії України Дніпропетровського державного університету; професора кафедри українознавства і політології Національної гірничої академії України. Голова правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Творчий доробок Швидько Г.К. налічує більше 300 праць.
А найбільш омріяним місцем сили для неї було рідне село, зустрічі з давніми подругами.
2 лютого Ганни Кирилівни не стало. Великі люди залишають цей світ тихо…
