Він схожий на колоритного загадкового чаклуна із казки: сиве довге волосся, сива борода, народне вбрання. Певне, є у Олександра Борисенка глибинні зв’язки із давніми віками. До його садиби злітаються бусоли, ходять по двору та здивовано поглядають на стовп посеред двору, де господар посадив пару їхніх родичів, тільки штучних. Гадають, чи і їм варто тут поселитися. Невідомо звідки взялось яскраве руденьке курча, яке вільно бігає по двору та стрибає аж на стіл. Вміє Олександр управляти природними силами.
Вся його садиба – таємничі казкові стежини. Там коріння дерев, що сплелися дивовижним способом, там пеньки старезні. Із спиляних кружечків стовбурів дерев – насуплена сова на стінах альтанки. За альтанкою велика піч із казаном всередині. Сидить у тій альтанці сивий мудрий чоловік у вишиваній сорочці, посміхається веселими очима. Чаклун та й годі!
Дружина Лідія лише сміється:
– Придумав собі бороду відпустити! Зовсім на діда схожий! Говорить: «Це щоб ти молодшою була біля мене!»
– Ми з Лідою разом від дитячого садочку. 10 років їй портфель носив. Нещодавно сорок років подружнього життя відзначили.
Олександр Борисенко жартома себе називає вільним художником. Потяг до краси та творчості – це їхнє родинне. Були серед рідні і самодіяльні художники, і поети-гумористи. А до того ж ще й записи вели по історії роду та села. Після школи вступив Олександр до художнього училища, щоб здобути професію художника-оформлювача.
– Хотілося мені картину намалювати. Як бачу красу – не можу мимо пройти, хочеться зберегти її на полотні.
Згодом його призвали до армії. А після армії думки й плани помінялися – пішов працювати в колгосп.
– Працював комбайнером. Посідав перші місця у жнивах. Якось навіть цінний подарунок, наручний годинник, Олександр Гаврилович Рудь вручив за ІІ місце. Між працею механізатора отримував громадські доручення: малювати плакати та гасла. Цінувалося мистецтво малярства.
А картину Олександр все ж намалював. І не просто картину! А монументальний стінопис. Згадують часто з друзями цю веселу історію.
Було це давно: тільки-но збудували кафе «Чумацький шлях». І ось уже планують тут перше весілля гуляти. І все б добре, та ось одна із стін виглядає пустою. Бідкався батько нареченого. Олександр візьми та й скажи: “Так можна ж картину намалювати!”
Товариші підхопили цю ідею. Швидко й фарби купили, і пензлі знайшлися. Олександр малював, а друзі та й усі, хто заходив у кафе, пропонували свої ідеї.
– Кум говорить: треба курінь! Я малюю. Зайшов ще один чоловік, подивився, каже: «Човна не вистачає!» Малюю човен. Ну і лебедів, звісно, – бо ми з Лебежої. Так, виконуючи побажання мало не всіх відвідувачів кафе, я створив картину на всю стіну. До вечора стінопис був готовий. І весілля відбулося в такій мистецькій залі.
Творча вдача Олександра не дає йому спокою. Уміє побачити прекрасне в усьому. Дрова пиляє, а фантазія вже малює майбутню птаху. Побачить гілку чи коріння дивовижної форми – і вже у дворі з’являється нова скульптура. А ще дивовижа подвір’я – це цитати, що написані в найнеочікуваніших місцях.
Над лавою пилка з написом «Щоб щось побудувати – треба мати знання. Щоб мати знання – треба навчатися. Борисенко А.Т.». А на частині плуга ще один афоризм: «Якщо хочеш картоплю мати – працюй, працюй, мій брате! Не жалій ні сил, ні рук! Кобець І.З.» Слова написав в пам’ять про діда, великої сили духу людини.
– Дід був для нас завжди взірцем в усьому – в праці, в служінні народу, в любові до Батьківщини, – говорить Олександр. – Щороку вся наша велика родина збиралася на його подвір’ї в день народження і в День Перемоги. Ми уважно слухали його розповіді, дивувалися його дивовижній пам’яті – у 90 років він декламував напам’ять вірші Шевченка! Встигли ми хоча б деякі його розповіді записати. Дід хотів нам донести усю правду війни, передати нам, онукам, те, що він знав. Пам’ятав він дуже добре усі дати, хто й коли керував колгоспом, інші цікаві дати. Хочу продовжити дідову справу. Все думав: ось піду на заслужений відпочинок і буду і малювати, і нарис про історію Лебежої напишу. Все прихватками, все тільки в чорновиках. В молоді роки – робота, діти малі. А ось вже час і все позбирати та позаписувати.
Пишається Олександр родиною. Говорить по-дмитрівському:
– Родина у нас крепка! Міцна! Трьох дітей ми з Лідою виховали, п’ятьох онуків плекаємо. Всі любимі, всі цікаві. Тішимося, коли приїжджають у гості.
Наймолодший, як приїжджає з міста, відразу кричить від воріт: «Де мій бик?» Бабуся готує всі забаганки малюків. Дідусь майструє в садибі та вчить їх творчим справам.
Так і живуть у мирі та злагоді, немов пара відданих один одному лебедів, Лідія та Олександр Борисенки з хутірка Лебежа, що у Дмитрівці.
