Микола Гончаров для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС був призваний Петропавлівським військкоматом. І вже на вечір 26 жовтня 1986 року був біля електростанції. Одразу після проведення інструктажу разом з іншими ліквідаторами його направили до енергоблоку. На той час Миколі виповнилося 27 років.
Ким працював за наказом, Микола не знав довгий час. Тільки коли видали довідку на руки, побачив запис «дезактивація приміщень небезпечної зони». З 26 жовтня по 11 грудня 1986 року на атомній електростанції цим і займався, поки не отримав гранично допустиму дозу радіації.
-Наше завдання складалося з того, щоб прибирати радіаційне сміття, тобто працювати саме у тих кімнатах, де відбувся вибух, – згадує Микола Гончаров. – У заражених приміщеннях не було вікон, стіни будівель понівечені вибуховою хвилею. Те, що там залишилося, це якесь обладнання та меблі. Усі речі змішані з пилюкою та брудом. Кожну купу сміття ми збирали у мішки. З нами працював дозиметрист, який проводив заміри радіації у приміщеннях, і тільки потім допускали нас. Подекуди по одній людині, інколи групами.
Бувало ліквідаторам встановлювали лише три хвилини на роботи, максимум п’ять чи п’ятнадцять хвилин. Головне завдання – прибрати сміття та пилюку. Засобів захисту, крім маски, яку називали «пелюстка», і яку сьогодні одягають під час карантину коронавірусу, більше нічого не було. Ну, і ще військова форма.
-Після робіт нас відводили купатися і видавали інший військовий одяг, що був використаний до нас. І так кожен день, – розповідає далі Микола. – Відпрацював у небезпечній зоні 21 день. Після відпрацьованої зміни нас заміряли на отриману дозу радіації. Якщо показники «дозволяли», то знову відправляли на роботи у небезпечну зону через один-два дні. А коли вже отримав перевищену дозу, як ми говорили «свою», чекав на заміну і більше на роботи не відсилали.
З Петропавлівки разом з Миколою ліквідаторами на ЧАЕС були направлені Микола Чубченко, Сергій Журавель, Олександр Чубченко (нині покійний), Анатолій Садовий (с.Самарське), Геннадій Тур, наймолодший серед ліквідаторів їхньої групи.
-Відчуття страху не було, проживали у польових умовах, – згадує далі Микола Гончаров. – Ми з хлопцями жили у брезентових палатках, спали одягнені. У наметі, крім буржуйки, нічого не було, та й саму буржуйку натопити виявилося складно. Тільки гумор рятував нас та моральна підтримка один одного. А от харчування нам забезпечили добре. Навіть пам’ятаю, як давали одного разу червону ікру, на той час справжня дивина.
Микола з тих пам’ятних днів 86-го року постійно підтримує зв’язок з хлопцями-ліквідаторами. Аби згадати трагічні події та вшанувати своїх померлих побратимів, зустрічаються двічі на рік. Часто один одному телефонують, цікавляться здоров’ям та справами.
-Найболючіше – проводжати своїх друзів в останню путь. Віддати гідну шану героям-ліквідаторам – це наше зараз головне завдання, – говорить Микола Гончаров. – Я довгий час не хотів оформляти статус «чорнобильця». Спочатку мені давали другу групу, я відмовлявся. Бо у молоді роки був підприємцем, не хотів зовсім цього. Як пішов на пенсію, тільки тоді відновив документи. А здоров’я, звісно, вже не те, хотілося б краще, як кажуть мої товариші.
Своїм друзям, які разом з ним у 1986 році стали на захист суспільства від смертельної радіації, бажає єдиного – міцного здоров’я. І додає:
-Усім українцям зичу довгих років життя та скорішої Перемоги! Я впевнений, що ми завжди будемо вільні і незалежні. І в нашій країні ситуація обов’язково зміниться на краще.
