– Немає вищого подвигу, ніж віддати життя за товаришів своїх, – з такими словами звернувся до присутніх капелан Національної гвардії України при прощанні з бойовим побратимом Героєм Вадимом Шевченком, жителем села Олександропіль.
4 червня Україна попрощалася зі своїм Героєм.
… Літо у всій своїй красі, зеленіють поля понад дорогою, наливається колос. Високо в синім небі співає жайвір. Буяє життя. Тільки б жити!
Вадим Шевченко, кулеметник другого відділення третього взводу оперативного призначення четвертої роти оперативного призначення другого батальйону оперативного призначення, загинув 30 травня 2024 року в боях за місто Вовчанськ Харківської області.
Загинув заради життя і спокою в рідному селі, в рідній Україні. Рідне село стрічало Вадима. У скорботі схилили голови односельці.
Дорога до села Олександропіль цього дня перетворилася в переповнене шосе. Їхали і їхали автомобілі та автобуси. Село – найвіддаленіша точка Дніпропетровської області. Сусіднє село – вже Харківщина.
Їхали знайомі і незнайомі з сусідніх сіл, з сіл Брагинівської та Петропавлівської громад, з міст. Із Кіровоградщини приїхали військові Національної гвардії, побратими Вадима, щоб віддати шану товаришу.
Дорога до села йшла через поля. Понад полем тоненьким рядочком червоніли польові маки. На фоні зеленої пшениці яскраві квіти нагадували краплі крові.
– Ось і живий коридор, ось і живі квіти, – говорили ті, хто їхав до Олександрополя. – Маки стрічають Воїна-Героя.
Маки супроводжували до самого села. А в селі Героя стрічали жителі Олександрополя. Юнаки з прапорами обабіч дороги. Схилили коліна, стрічаючи Героя.
Вулиці наповнилися людьми, йшли і йшли, тихо, повільно… Біля садиби Героя зупинилися. Герой прибув додому. Крик відчаю матері, яка стрічала сина.
А рідна садиба квітувала трояндами. Гарне, затишне й квітуче подвір’я чекало додому Вадима з Перемогою, для миру і для життя.
Маки понад дорогою, троянди на батьківському подвір’ї. І море квітів в руках односельців. Квітами стелили шлях Героя додому, а потім з дому до місця останнього спочинку – до сільського кладовища.
Друзі, однокласники, товариші не можуть повірити в страшну звістку. Вадима всі любили і поважали.
Розповідають сусіди:
– Спочатку надійшла звістка, що Вадик пропав безвісти. Ми дуже тривожилися, та все ж теплилась надія: може ж все-таки живий?
І тут чуємо страшний крик у дворі сусідів. Надійшла ще одна звістка, ще страшніша: загинув. Було йому всього лиш 29 років…
Біографія Вадима складається з декількох рядків: народився 17 березня 1995 року, закінчив Олександропільську школу, навчався в Першотравенському гірничому ліцеї, працював на шахті, мобілізували. На війні від перших днів.
А в цій біографії повинно бути продовження: повернувся додому, продовжував працювати на шахті, одружився, народилися діти… Але цих рядків у біографії Вадима Шевченка вже ніколи не буде.
Йому навічно 29 років. Він навічно залишиться молодим і усміхненим, як на фото, яке несли військові в день поховання.
Вадим воював на Харківському напрямку. У травні активізувалися бої за Вовчанськ. І ця назва невеликого міста стала відома всім. Йшли тяжкі вуличні бої, у багато разів небезпечніші за бої на відкритій місцевості. Небезпека чатувала із вікна кожної квартири, за рогом кожного будинку. У одному із таких боїв Вадим загинув.
Горе оселилося навічно у сім’ї Леоніда та Наталі Шевченко. Не можуть сприйняти втрату і бабусі Вадима, ладні самі віддати життя, аби онук був живий. Це неможливо пережити, неможливо сприйняти, що гинуть молоді. У скорботі всі, хто знав Вадима.
Заупокійну службу на рідному подвір’ї захисника відправив отець Олег, настоятель храму Іоана Воїна. На кладовищі останні молитви загиблому Воїну читав військовий капелан Національної гвардії України.
Із прощальними словами звернувся Василь Сінгур, голова Брагинівської сільської ради:
– Кінець травня знаменується шкільними святами – закінчення навчального року, Свято Останнього дзвоника. 1 червня – День захисту дітей. А 30 травня загинув Вадим Шевченко. Загинув, аби у рідному селі діти змогли у спокої святкувати ці дні. Горе оминало до цього часу село Олександропіль. Це перший загиблий на війні житель села, дай Бог, щоб останній. Спасибі усім, хто прийшов попрощатися з Героєм, відклав свої невідкладні справи. Це наш святий обов’язок – вклонитися всім, хто віддав життя за наш тихий день.
Слово від жителів села, вчительського колективу промовила Ліана Миколаївна Винник, класний керівник Вадима.
– Війна забирає найкращих, цвіт української нації. Пекучий біль і смуток чорним крилом торкнувся нашого села. Страшна звістка стривожила усіх жителів. Загинув наш дорогий односельчанин, український воїн-захисник, красень, надія своїх батьків, надія України. Вадим став на захист нашої рідної землі, на захист нас з вами.
У скорботі схилила голову вся Україна. 29 років квітучого, мов маки, молодого життя обірвала ворожа куля.
– Вадим віддав своє життя за життя кожного з нас, – промовив капелан при прощанні. – Він віддав життя, щоб ми могли виховувати своїх дітей справжніми українцями, а не рабами. Він віддав життя, щоб ми могли жити і будувати вільну Україну.
Світла пам’ять про Вадима Шевченка навічно залишиться в серцях! Низький уклін батькам за сина Героя!
