Катерина Сінельник, мати загиблого Героя Федора Сінельника, втратила сина. Біль і розпач в душі жінки вилилися у вірші. Усю любов віддає онукам і доньці Світлані. Живе заради пам’яті сина, намагається допомогти тим, хто зазнав такої втрати, об’єднує навколо себе матерів загиблих Героїв.
Жила родина Сінельників у селі Радгоспному Близнюківського району Харківської області. У сім’ї Катерини та Станіслава росло двоє діток – Світлана та Федя. Трагічно загинув на виробництві Станіслав. Рано подорослішали діти, стали в усьому допомагати матері. Тому і поспішав Федя відразу після 9 класів продовжити навчання в училищі. У Петропавлівському ПТУ №91 юнак здобув професію слюсара-ремонтника. В 2005 році призваний до лав Збройних сил України. Служба проходила в Умані Черкаської області. Федір зразково виконував завдання. Із військової частини Катерина Іванівна отримала лист-подяку за відмінне виконання сина.
Після служби Федір навчався в Нікопольському коледжі, потім працював в місті Дніпропетровську. Та зрештою повернувся поближче до рідних місць, здобув гірничу спеціальність і став працювати на шахті «Степовій». Ось і знайшов своє місце в житті, вважав Федір. Раділа за сина мама: робота до душі сину, у колективі поважають, має гарну дівчину, мріють про весілля.
Так все добре складалося, доки в мирне життя не увірвалася війна.
2 квітня 2014 року Федір був мобілізований та направлений у 93-тю механізовану бригаду. У військовій частині отримав звання старшого вогнеметника взводу. У липні 2014 року Федора разом з товаришами було направлено в зону АТО – район Донецького аеропорту. До останнього приховував від матері Федя, що знаходиться на бойових позиціях. Беріг маму. Ніби відчував, скільки їй ще доведеться горя звідати.
21 липня 2014 року у боях на Донеччині Федір Сінельник загинув. Було йому 28 років. Указом Президента України від 14 листопада 2014 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Сінельник Федір нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно…
Як зустріла страшну звістку Катерина Іванівна, немов земля заколихалася під ногами, померкло сонце… Хіба є такі слова, які можуть описати усе горе матері? Не жила – існувала… Відмовлялася від спілкування, від допомоги, закрилася у своєму горі. Плакала над світлинами сина, тужила над спогадами мирного життя…
Повертатися було важко. Повертатися із того чорного безпросвітного горя. А треба було. Бо так би сказав їй Федя: «Не плач, мамо. Бережи себе! Я не зміг. Я загинув за всіх вас, щоб жили ви – ти і сестричка, і племінники мої, а твої внуки». Послухала його, піднялася, набралася сил. Стала виходити в люди. Ой, Господи! А вона ж не одна вже! А матерів, які втратили синів на війні, стало більше! І тепер їй треба допомогти тим жінкам. Об’єдналися, стали зустрічатися, спілкуватися. І вона, Катерина Іванівна, стала стержнем їхнього материнського єднання.
А вечорами вона писала вірші. Поетичні рядочки стали для неї ліками. Писала про все, що на душі, виливала у вірші все, що на душі. Ставала легше, мов із сином поговорила. Катерина Іванівна розповідає:
– Ніколи не писала віршів, а тут рядок за рядком з’являлися нові поезії. Можливо мої вірші і не досить досконалі, але саме вони мене повернули до життя. Вдячна і хлопцям-побратимам Феді, які мене підтримали. Спасибі велике Валентину Шейку, Олександру Бороданьову. Вони мене не забувають, не забувають і з святами привітати і на захід запросити. А я в свою чергу намагаюся підтримати інших жінок, які втратили на війні синів. Це дуже важко – продовжувати жити, коли сина немає. Але заради їх світлої пам’яті ми повинні жити.
Катерина Іванівна живе життям звичайної сільської жінки: порає домашнє господарство, доглядає онуків. Онуки – три хлопчика – надія і любов. Дуже хочеться Катерині Іванівні, щоб не довелося хлопчакам воювати. Мріє бабуся, щоб їхнє життя було мирним, щоб заради Феді вони мали щасливе майбутнє.
А вдома у тиші смутку вона знову пише вірші, знову її слова про сина Федю.
Ще вчора цей простий сільський хлопчина Всміхався людям і щасливій долі. Він жив надією – кохав дівчину, А є кохання – є всього доволі. …Лишив усе: щасливі дні і мрії, Життя дало йому так мало літ. І замість юності, кохання і надії Дало в дарунок цей важкий граніт.
