Український вишитий рушник супроводжує українця все життя, з самого народження й до смерті. Саме слово «рушник» має корінь «руш», рушити, ламати, а саме: відривати шматок тканини. Льняні полотнища, з яких шилися рушники, ткалися дуже довгими: до 3-5 метрів. Про оберіг українського народу – вишитий рушник – розповідає Ніна Сергієнко, директорка Петропавлівського історико-краєзнавчого музею.
Маленькі шматки тканини служили для витирання рук і висіли біля кухонної утварі. На чисте біле полотно (крижмо) приймали новонароджену дитину. Довгий прямокутний шмат полотна у наших предків означав дорогу, шлях, який веде людину і допомагає жити. Опускаючи у могилу на рушниках тіло небіжчика, загорнуте в білий саван, люди тим самим проводжали його душу в далеку путь.
Рушники виконували роль святих образів і завжди висіли на покуті (святому місці), де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. Будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносили на рушниках. Для цього майбутня господиня дому заздалегідь вишивала особливий рушник.
Рушники допомагали під час обрядово-календарного циклу під час робіт, на святах, обрядах. Український рушник – річ глибоко сакральна і через те інтимна. З давніх давен наші прабабусі вишивали українські рушники і ніколи не сідали за вишивання з важким серцем чи хворобою, вони віддавали нитці всю свою любов, позитивні емоції, світлі помисли, заряджаючи тим самим тканину на добро. Вишиті рушники називають оберегом родини, ним зустрічали родичів та дорогих гостей.
Найпоширенішими рушниками є весільні. Їх вишивають за особливою технологією. Кожен такий рушник має своє значення і символіку: Головний – на нього стають наречені під час весільної церемонії. Іконний – ним обрамляють ікони, якими благословляють молодих. Союзний – ним зв’язують руки нареченим. Гостинний – ним батьки зустрічають своїх дітей після розпису чи вінчання.
Вишиті рушники частіше увінчували різноманітною символікою – восьмикутною зіркою, як символ Сонця, пуп’янками квітів, як символ продовження роду, калиною та виноградом, як символом краси і благополуччя. На сучасних рушниках традиційно з’являються написи: «На щастя, на долю», що означає побажання молодим щасливого подружнього життя.
З другої половини ХІХ ст. та всього ХХ ст. широко застосовуються рушники обіденні, котрі ткалися чи вишивалися за одну ніч від заходу до сходу Сонця і мали допомагати при хворобі чи під час епідемій, або коли чоловік перебував на війні, тощо. Такі рушники вишивалися колективно, всіма жінками села чи вулиці, при чому число їх було не парним і кожна жінка протягом роботи не промовляла жодного слова. Жінки подумки вкладали свою енергетику в рушник, тому він був унікальним по силі впливу.
Найбагатшу культуру вишиваних рушників ми бачимо у Середній Наддніпрянщині, куди відноситься і Дніпропетровщина. Тут ми бачимо зображення Дерева, яке являє собою безсмертя, нескінченність Життя, його різноманітність. Воно зображується квітучим, має яскраву верхню квітку, яка символізую Вогонь Життя. Вогонь оберігається двома духами – ангелами у вигляді пташок. Дерево проростає з горщика (вазона), який означає першопредка – Рода.
Дерево роду – образ збірний, в ньому все символічно, але окремі рослини в ньому впізнаються: виноград, дуб, лілея та інші. Вишиті в зображеннях голуби, півні, коні, хрести були своєрідними оберегами людей, захищали їх від злих сил. Кольорова символіка має велике значення: червоний – любов, жага, світло, боротьба; чорний – смуток, нещастя, горе, смерть; зелений – весна, буяння, оновлення життя. Застосовуються Солярні знаки – схематичні символи Сонця, Берегині роду, як першооснова всього сущого на Землі.
Багато майстрів прикладного мистецтва проживає на Петропавлівщині, а серед них вишивальниці, які працюють у кращих українських традиціях. Любов до вишивання в нашому краї прививається з покоління в покоління. З семи-десяти років дівчатка вже по-справжньому закохуються в українську вишивку і дійсно вважають, що Україна починається саме з вишитого рушника.
Вишивають сорочки й рушники переважно лічильним хрестом. Це – не простий тип вишивки. Він здійснюється на чистій тканині, без розмітки та малюнка. Контури вишивки власноруч розмічаються спеціальним маркером або ниткою. Болгарським хрестом та гладдю вишивають теж багато. Декотрі полюбляють вишивати рушники та картини в техніці монохром. Зазвичай вишивають сорочки, ікони та серветки.
Наші майстрині теж вишивають рушники на побутову і весільну тематику. Вони радують погляд і служать для добра та щастя багатьох наших односельців. Це – символи довіри, первісної чистоти й радості, материнської любові. Петропавлівські вишивані рушники виконані в кращих національних традиціях.
Петропавлівський музей має багату колекцію українських рушників ХІХ-ХХ століть саме завдяки багатьом поколінням вишивальниць краю. Заслуговують на увагу вишивки майстринь Наталії Товт, Надії Куліш, Валентини Сідорової, мами та трьох дочок сім’ї Волікових та багатьох інших мешканок нашого селища.
Сьогодні по всій Україні найбільше цінується жива традиція ручної вишивки на лляній основі. І тепер жодна значуща подія в житті українців не обходиться без вишитого рушника. Слід пам’ятати, що український вишитий рушник – це святиня нашого народу, наш родовід і пам’ять, символ добра та любові. Тому слід обережно відноситися до вишивки: з любов’ю і повагою.
