На своій сторінці в соцмережі Ян пʼять років тому опублікував статус:
Захід сонця – це доказ того, що і кінець може бути красивим.
Про що тоді думав Ян, милуючись заходом сонця?
Про який кінець ? Невже про кінець життя?
Невже ще тоді запрограмував собі життєвий шлях?
Чи це було сказано в такий час, що стало його програмою життя?.
Такого короткого життя…
Рідне село Олександропіль, друзі, родина. Переїзд в Петропавлівку. Навчання в гірничому ліцеї. Шахта.
Строкова служба. Яка стала безстроковою.
Служба в лавах Збройних Сил стала військовою службою.
Національна гвардія України.
Війна. Загибель.
От і вся біографія. В декілька рядків.
І ненаписані, недописані рядки…
До тих ненаписаних додалась жорстока частка НЕ:
НЕ одружився, НЕ створив сімʼю, НЕ збудував дім, НЕ радів народженню сина чи доньки….
Війна вміє жорстоко руйнувати біграфію молодих хлопців.
Війна вміє ставити на всьому хрест.
24 роки.
Юне, майже дитяче обличчя.
Юні ясні очі…
Очі, що бачили більше, ніж очі старих людей.
Очі, що бачили війну.
Очі, які закрила війна.
– Янику, Янику… – шепочуть дівочі уста.
– Янику! – у німому крикові стискують зуби побратими.
– Який молодий! – з тугою в голосі витирають сльози односельці.
– Загинув як Герой, – повідомив командир.
Захід сонця теж може бути красивим- писав Ян колись.
Але ж рано!
Ой як рано цей захід твого життя, Яне!
Рано згасло твоє сонце…
25 травня 2025 року солдат Національної Гвардії України Ян Бабіцький загинув смертю Героя на Купʼянському напрямку.
Вічна памʼять Герою!
