Він був штурмовиком і воював на Донецькому напрямку. Загинув 23 листопада поблизу міста Торецьк Бахмутського району.
Нечипоренко Станіслав Юрійович народився 28 жовтня 1991 року в селі Манвелівка Васильківського району. У родині був один син, якого після смерті батька, мама виховувала одна. Проте численна рідня : бабуся з дідусем, дядько Микола, тітка Аня завжди були поруч.
В дитинстві, як згадує мама Лілія, хлопчика всі називали артистом – він дуже любив співати. Після закінчення сином загальноосвітньої школи, сім’я переїхала до селища Петропавлівка, де і проживала останні 15 років. Родина маминої сестри Ані оселилася в Першотравенську, тому ближче до сестри й переїхали.
Мама протягом 10 років утримувала кафе «Лотос», син Станіслав став її першим помічником. Для того, щоб кафе щодня відкривало для відвідувачів двері,віддавали весь свій час роботі.
Працював і на териконі. Одружився. В кафе «Лотос» і відбулося знайомство з дружиною Олею. Сину Максиму 14 років, доньці Єві – 12.
Розлучились, так буває. Мама з дітьми залишилась проживати в селі Троїцьке. Станіслав знову переїхав до Петропавлівки.
2 липня 2024 року його мобілізували. Родина провела сина до війська. Протягом місяця молодий боєць проходив навчання в смт. Гвардійське Новомосковського району. Став штурмовиком 49 -го штурмового окремого батальйону.
Кожного дня, коли Станіслав не був на позиції, він зі своєю ріднею: мамою, цивільною дружиною Оксаною весь час був на постійному зв’язку. Признавався рідним, що найтяжче в його військовій роботі – це заходити на позицію для виконання завдання і потім виходити з «пекла».
Вже перший вихід групи був вдалим : взяли в полон ворожого командира, який знущався над місцевими жителями, всіх убивав.
Під час другого свого виходу після виконання бойового завдання, він вивів звідти двох поранених хлопців, допоміг їм. .
А третій вихід став останнім. Бійці тільки-но змінювали своїх втомлених побратимів, як розпочався великий обстріл. В місті Н’ю-йорк, під Торецьком, під час ротації 23 листопада Станіслав загинув.
І потім шалені бої, шквальний безперервний вогонь не давали навіть щонайменшої можливості евакуювати двох убитих содат.
І тому тривалий час мама і вся рідня не знали нічого про сина: вважався без вісти пропалим. Мама Лілія дуже вдячна тим хлопчикам, які пішли і нарешті забрали її полеглого сина із поля
– Ми зі Станіславом були дуже рідними людьми, – згадує Оксана Немиря. Я жила тоді по сусідству із кафе «Лотос», де його родина по приїзду в Петропавлівку буквально днювала і ночувала. Більше 15-ти років ми спілкувались, як гарні друзі, як споріднені душі. Ми дружимо з його мамою і коли він рвався на війну, і коли туди пішов, всі думки і молитви наші були про нього. Він був дуже добрим, найращим. Другом і всім-всім, цілим світом для мене.
Нехай же вічний спокій оберігає його душу, нехай пам’ять про Героя України, захисника залишається в серцях!
Герої не вмирають!
