У мирному житті він захоплювався бджолярством. А на війні – мав військове звання «сержант», який виконуючи свій військовий обов’язок, загинув 7 листопада 2024 року.
Петропавлівська громада веде гіркий від горя лік втрат на війні: втрачаємо кращих своїх синів, які воюють за нашу землю, захищають мирне життя, змушуючи кожного співгромадянина замислитись, якою ціною це життя борониться і дістається.
Ручий Сергій Григорович народився 8 серпня 1974 року у багатодітній петропавлівській родині. Четверо синів: Анатолія, Сергія, Григорія, Олексія та доньку Анжелу виховали батьки Григорій Миколайович та Ольга Михайлівна. Батько був парторгом колгоспу «Більшовик», мама працювала в цьому ж колгоспі.
На фото, де вони вже всі дорослі: кремезні, міцної статури чоловіки височіють і посміхаються поруч із мамою, вона виглядає такою маленькою. Але ж дуже пишається своїми синами-соколами: всі трудівники, господарі. Григорій від самого початку повномасштабного вторгнення – на військовій службі, захищає нашу землю. А Сергія призвали до війська 18 червня 2024 року і своє 50-річчя чоловік святкував у потягу, коли повертався з військового навчання з Англії.
Хоч у свій час Сергій Ручий і відслужив строкову службу та з того часу пройшло вже 30 років, сучасний вишкіл став нагальною потребою.
А ще 5 червня 2024 року родина Ручих відсвяткувала «срібне» весілля – рівно 25 років тому Сергій і Людмила стали на весільний рушник. Організували романтичну вечерю і маму позвали. Дружина навіть одягла свою весільну сукню, яку зберігала весь цей час, як атрибут щасливого сімейного життя, як своєрідний оберіг. І свято в його чудових моментах залишилося в пам’яті всіх людей, найдорожчих чоловікові.
А найдорожчим для чоловіка була його родина. Коли першим народився син, батько дав йому ім’я. А згодом народилась донечка – їй їм’я вже давала мама. Він гордився своїми дітьми і дуже їх любив.
– Найбільше чоловік полюбляв смажену картоплю, міг її їсти і вдень, і вночі, – говорить дружина Людмила. – Умів якнайкраще і готувати цю свою коронну страву: таку смачну картопельку міг приготувати тільки він. Діти обожнювали, коли він готував, а потім частував родину.
Дипломований бджоляр, він майже чотири роки навчався цій професії в Чернятинському радгоспі-технікумі Вінницької області. Для гірника, яким згодом став, (працював на шахті ім. Сташкова, підземним проходчиком ШУ «Першотравенське»), це домашнє захоплення перетворилося в повноцінний відпочинок. Коли він порався біля бджіл, відчував справжню втіху і насолоду. Завжди приходив своєму другові Віктору на допомогу у цій складній справі: навчав, передавав свої знання та допомагав, як досвідчений бджоляр.
Може, у цих невтомних трудівниць він навчився спокійно та врівноважено працювати для своєї родини. Немов у свій вулик, приносив «мед» кожного дня. Удома він все робив своїми руками. Умів покласти кахель, умів будувати. Самостійно клав сараї і прибудову до свого будинку.
Мав «золоті» руки і протягом останніх років перед своїм призовом працював у магазині БУДмак Олександра Кравченка.
Наталя Кіяшко (Андрієнко) згадує :
– Ми працювали разом не один рік. Людина пізнається в роботі, у буднях, в співпраці. Серьожа був людиною великої душі. Спокійний та врівноважений. Завжди вислухає, допоможе. Дуже любив свою родину, сина і доньку Лєрочку. Боготворив дружину, називав її своєю єдиною, коханою.
-Першого листопада у мене народився онук і він, дізнавшись про цю радісну подію, привітав мене в телефонній розмові. Мені неймовірно жаль, що він не зможе вже побачити своїх онуків, допомогти своїм дітям, не буде вже міцною опорою своїй дружині Людмилі…
Коли Сергію вручили сповіщення, то керівник фірми Олександр Кравченко разом зі своїм колективом зробили прощальний вечір, подарували свій пам’ятний подарунок. Це було для чоловіка так щемливо, так сердечно. Зворушило його до глибини душі.
Немовби ще одна родина, де діляться наболілим, де підримують один одного, по-дружньому провела його в далеку дорогу.
Коли Сергія Ручого призвали на військову службу, то зібрати всю необхідну для фронту амуніцію родині допомогли Любов Правда і Оксана Ляхімець.
– Мій кум Сергій був гарною, доброю людиною, – згадує Андрій Андреєв. Мав спокійну, врівноважену вдачу. Був завжди на позитиві. Люблячий батько, гарний сім’янин, він жив і робив усе для своєї родини, як і повинен справжній чоловік.
Після проходження навчання воїн перебував на Миколаївському напрямку у складі 503 батальйону морської піхоти, а з 2 листопада 2024 року був направлений до міста Родинське Покровського району Донецької області.
Сьомого листопада Сергій Ручий вийшов на позицію до села Миколаївка Покровського району і звідти вже не повернувся.
Пам’ять про захисника, справжнього господаря, сім’янина, чоловіка, батька, сина і брата нехай завжди буде з нами.
