У передноворіччя до пункту харчування Чумацький Шлях зайшли військові. Але не поїсти. У них було важливіше завдання. Молоді воїни прохали їм допомогти і розповіли історію.
У лісосмузі на бойових позиціях поблизу Бахмуту до захисників якимось чином приблудилося цуценя. Зовсім маленьке, навіть їсти самостійно не вміло. Де була його мама-собака – невідомо. Хлопці взяли до себе у бліндаж, нагодували, як могли. І вже звикли до нього. А тепер змушені залишати те місце і переходити в інше.
А цуценя залишати жаль. Навколо ні душі. Все ж зима, холодно. Отож хлопці і звернулися до господинь Чумацького Шляху прилаштувати собачатко. Жінки погодилися, хоча й проблемно прилаштувати – у кожного вдома є пес.
Але саме у той час побачили маленького цуцика дівчатка Софія та Віка, які разом із бабусею приїхали на Чумацький. Ухопили цуценя, знайшли для нього коробок, встелили тканиною, одним словом, облаштували житло.

У тарілочку дівчатка насипали борщику. І цуценятко почало поволі смакувати. Після обіду дівчатка підхопили знову живу іграшку і почали з ним гратися.
Військові поїхали, а дівчатка не могли натішитися песиком. Одне тривожило: як же назвати його? Хлопці нічого не сказали, мабуть кличку ще не дали.
-Давай назвемо його Бахмут! – запропонувала Софія! – Він же з самого Бахмуту!
-Давай! – погодилася Віка.

І тут же почала його кликати:
-Бахмут! Бахмут! Йди до мене!
І песик відгукнувся та побіг до дівчинки. Так у маленького цуценяти з’явилося ім’я. Коли ж настав час розлучатися, Віка зателефонувала мамі і сльозно попрохала привезти додому маленьке цуценя. І хоч вдома вже є великий пес, та мама, вислухавши історію про собачку із бойових позицій, розчулилась і дозволила забрати додому нового друга.
Додому дівчатка поверталися щасливі, лагідно обіймаючи песика на кличку Бахмут.
