Олена Зінченко з міста Краматорська. Служить солдатом-майстром відділення зв’язку взводу бойового забезпечення «Донбас». Коли до батальйону завітали волонтери Петропавлівки, жінка розповіла їм про щоденні реалії на війні.
Олено, як давно Ви служите у батальйоні «Донбас»?
В батальйоні з 11 березня 2022 року. У цивільному житті я вчителька англійської мови. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення у нашу країну, ми з чоловіком вирішили стати на захист держави. Він на той час був комісованим військовим, але прийняв рішення служити. Я сказала: що там, де він, там і я. На жаль, через місяць війни чоловік загинув під Попасною. Ми добре знали, куди ми йдемо і які це ризики. І що війна не буває без втрат. Після загибелі чоловіка я зібрала всю «волю в кулак» і продовжила службу. Вдома мене чекає дорослий син, який, звісно, хвилюється за мене.
Яке ставлення чоловіків-військових до жінок, які служать разом з ними?
Вони сприймають мене як побратима. Хлопці дуже часто називають мене в чоловічому роді. Намагалися придумати мені різні позивні. Але я так і залишилася «Альоною», і мені це до вподоби.
Часто спілкуєтеся з рідними?
Раз на тиждень обов’язково. Спілкуюся із сином. Він часто допомагає нашому батальйону. Працює син в ІТ-компанії, разом з колегами збирають кошти та допомагають нам.
Часто отримуєте посилки від рідних?
Є куми з Києва, які дуже добре допомагають нашому батальйону. Постійно надсилають посилки. За що їм дякую від імені усіх своїх побратимів.
На Вашу думку, як закінчиться війна?
Однозначно нашою Перемогою! Я в це вірю та й всі мої побратими. Звісно, потрібен час, але те, що ми переможемо, доведення не потребує! У нас є сила, єдність, жага до волі!
Як відновлюєте свої сили?
Слухаю музику. Улюбленої немає, але, наприклад, сьогодні ми їхали в машині і звучав гімн націоналістів. Попрохала водія поставити його ще раз, потім ще раз. Музика для мене – це ліки мої.
За час Вашої служби були найважчі моменти?
Важкі хвилини тоді, коли втрачаєш побратимів. Це дуже важко пережити. Адже, коли спілкуєшся, у вас дружні стосунки і, раптом, – його немає… Немає рідної людини. Дуже тяжко це сприймати. У мене був побратим Михайло, для мене він був найкращим другом. Він загинув у березні цього року на чергуванні. Був прильот – і все… його не стало. Хоча буквально декілька хвилин до цього ми розмовляли з ним. Для мене він був як син, йому було лише 29 років. За місяць до загибелі Михайло подарував мені запальничку, тепер вона зі мною постійно, як оберіг світла і сили. На місці загибелі, де був прильот, я посадила квіти. Земля там одна глина, що вигоріла від вибуху. І на диво квіти прийнялися! Ходжу на те місце кожен день, поливаю квіти та приношу цукерки. Важко втрачати своїх друзів на війні. А ще важче це сприймати… Все інше можна пережити. Втрату рідної людини, побратима – ніколи!
Чим мрієте займатися після війни?
Планую повернутися до свого цивільного життя, продовжити працювати в школі, спілкуватися зі своїми дітками. Вони завжди мені пишуть, і батьки їхні теж. Чекають на моє повернення і на скорішу Перемогу.
