Військовослужбовець Національної гвардії України, наш земляк Бабіцький Ян Сергійович загинув на Куп’янському напрямку Харківської області 24 травня 2025 року.
Страшна звістка з фронту огорнула смутком, жалобним стогоном і плачем громаду: знову втрата непоправна, несподівана, в яку не хочуть вірити всі, то знав Яна Бабіцького. Що вже говорити про рідних і близьких людей молодого хлопця, який у свої 24 роки загинув на війні…
В селі Олександропіль, де Ян народився 10 грудня 2000 року, добре знають всі і родину, і самого хлопця. Тут він ходив до школи, тут проходили його дитинство і юність. На селі та і у школі завжди про кожного знають все і про кожного мають свою думку.
-Він навчався посередньо: зірок із неба, як то кажуть, не хапав, – згадує вчителька, заступник директора Брагинівського ліцею Ліана Миколаївна Винник.- Але що то була за дитина: надзвичайно ввічлива, сором’язлива. Тихий, врівноважений, чемний, не сварливий. Він ніколи ні з ким не бився, не з’ясовував бурхливо якісь стосунки.Чи то він обходив конфлікти стороною, чи то вони якось його не «чіпали». Однокласники ставились до нього з повагою, мабуть, за його врівноваженість і добру вдачу. Мав багато друзів серед однолітків. Ніколи не хитрував, ніколи нікому не заподіяв ніякої шкоди – ангел,та й тільки.
Страшно стає від звістки, що вбили на війні таку дитину!
-З першого і по одинадцятий клас я була його класним керівником, – згадує Лідія Володимирівна Крикун. Янек був доброзичливим, миролюбивим. Дуже любив рибалити. Влітку зранку на городі полеш, бувало. Дивлюсь: а він по дорозі біжить на річку. А звідти через деякий час уже щуки несе. Мама його завжди відпускала на річку і з річки. Мама Тетяна надзвичайно любила сина – найменшого в сім’ї. Він разом із мамою і виріс таким же працелюбним, допомагав, умів усе робити і не цурався працювати. Гадаю, що і на шахті про нього тільки хороші відгуки.
Після закінчення Яном Олександропільської школи, родина переїхала до селища Петропавлівка. Він, як і багато його однолітків, пішов навчатися у Першотравенський гірничий ліцей, а після отрмання професії став гірником. А далі – військова служба по призову за віком, в Одеському окрузі.
-Я була в його «друзях» у Фейсбуці, – продовжує Лідія Володимирівна. Він «закреслював» дні служби, чекав на повернення додому, рахував кожен день, так хотів до рідної домівки. Але війна перекреслила йому і його одноліткам все: мирне життя, сподівання, надії. Він мав повернутися додому навесні 2022 року…
-Уявляю собі, як йому з таким м’яким, миролюбивим, «не воєнним» характером довелося там пристосовуватись до страшної, лютої війни. Ми з ним переписувались у месенджері. Влітку бачились у Петропавлівці. Він мене якось відшукав у натовпі, підійшов, поговорили про життя.
Єдина його шкідлива звичка – він курив. Була звичка, був Ян, Янек, люблячий син, працелюбний господар, хороший друг. Непоправна, страшна втрата.
Він виконав свій військовий обов’язок, захищав Україну і віддав найдорожче, що є, що було.
Але як же боляче від утрати молодого, повноцінного, сповненого надій, мрій і планів життя!
