Листоноша Петропавлівського відділення “Укрпошти”: про себе, свою роботу і громаду, яка стала рідною.
Завжди привітна, комунікабельна, в доброму настрої – такою при нашому першому знайомстві виявилась наша листоноша Лариса Бойко.
Так відтоді й повелося. Вона щомісяця приносить додому пенсію, завдяки їй щотижня у поштовій скриньці з’являються свіжі газети. Спілкуватися з нею завжди знаходяться приводи. Адже у листонош, як в останньої інстанції, запитують геть про все, що стосується роботи відділення “Укрпошти”. І не тільки. Все від “а”до “я” – людям доводиться пояснити, розповісти, надати консультації. Для пенсіонерів, непрацездатних, особливо маломобільних людей вона немов та міцна, надійна ниточка, яка пов’язує стареньких із “Великою землею”.
І скільки б згодом не траплялося в нас із нею контактів, завжди листоноша Лариса вміла підтримати і словом підбадьорливим, і навіть виглядом своїм. Завжди зібрана, завжди у неї знаходиться посмішка й добре слово для своїх підопічних абонентів.
-Сама я з міста Родинське Донецької області, – розповіла Лариса. Вдома також працювала листоношею, звикла до цієї роботи, постійних контактів з людьми. Знала добре своїх людей зі своєї дільниці, приходила в кожен дім. А у жовтні 2024 року, коли безкінечні обстріли міста стали нормою, коли не було ні світла, ні води у наших оселях, ми вирішили виїхати. Забрали з собою всі речі із нашого будинку. Чоловік Володимир вивіз навіть батареї парового опалення. Так із мамою Валентиною Петрівною і чоловіком ми опинилися в селищі Петропавлівка. Тут знімаємо житло. Тут я відразу ж знайшла роботу, яка мені до душі. Тут ми поховали вже і мою маму, якій було 83 роки. Тут дізнались про втрату свого дому.
Одного літнього дня, це вже було у 2025 році, до мене зателефонувала моя колишня сусідка і сказала : “Ваша хата горить уже два дні”. Так ми залишились без рідного дому, свого “гніздечка”, в яке мріяли колись повернутись.
Наші син і донька аже дорослі.Вони разом зі своїми родинами роз’їхалися і живуть далеко від нас. В нашому рідному краї вже ніхто не живе.
-До Петропавлівки звикла швидко. Люди привітні. Робота знайома, звична. Влітку, звісно, легше досталяти пошту по домівках, тоді сідаю на велосипед. Взимку мені допомагає чоловік. Коли машиною розвозимо, а коли й пішки доводиться ходити.
Взимку навантаження на листонош неабияк зростає: не тільки пенсії, але й у більшості пенсіонерів є субсидії, “зимова”тисяча, гуманітарна допомога – всі виплати потрібно доставити до людей.
-Зі свого сумного досвіду знаю, як в нас це проходило. Вже навіть коли виїхали всі банківські установи із нашого міста, пошта продовжувала працювати і не залишала людей до останнього. Не хотілося б мені це переживати знову.
В самому Петропавлівському відділенні “Укршпошти” у працівників настрій, можна сказати, кепський. Із трьох листонош у Петропавлівці залишилась на сьогодні працювати одна. Це Лариса Бойко. Одна із листонош розрахувалась ще влітку, друга днями попередила: буде виїжджати скоро, отже, звільнятися із роботи.
І хоч багато пенсіонерів “перевели” свої пенсії на банківські картки, немало – виїхали разом зі своїми дітьми, проте в Петропавлівці залишається багато людей. В тому числі лежачі, ті, хто не може ходити. До них виїжджає начальник відділення Ольга Вікторівна Грицай, листоноша Лариса Бойко. Виконують роботу і за себе, і за інших своїх відсутніх працівників.
Адміністрація Петропавлівського віділення “Укрпошти” звертається до населення із проханням: робота листоношею чекає на вас!
Проблему треба вирішувати, адже пенсіонери чекають на листоношу! На пенсію, яка є єдиним джерелом їхнього життя.
…Наостанок у нашій бесіді Лариса Бойко зізнається : “Я сказала, що залишатимусь тут до останнього!”
Кожна життєва історія чомусь нас учить і коли ми дотичні до неї, розуміємо і визнаємо цінність людську, опору, яку вона несе в собі і силу духу.
