Довгою дорогою в потягу зовсім незнайомі люди часом діляться сокровенним, відверто виливаючи душу, розповідаючи й таке, що знайомим навряд чи змогли б розповісти.
…Красива молода жінка дивиться у вікно, іноді усміхається своїм думкам, а іноді змахує сльозу. Довго мовчить. А потім поглянула на сусідку по купе, старшу за віком жінку, і почала розповідати.
Розповіла про своє невдале заміжжя, як виховувала одна доньку. Про те, яка вона в неї розумничка: вступила на бюджет в престижний Харківський виш. І тут – війна. Донька з подружкою виїхала в Німеччину, там працює, дистанційно навчається і мамі дарунки надсилає.
Обличчя жінки розквітає від згадки про доньку. Поїхати за донькою не могла – у селі живуть немолоді батьки, хоча й вештаються самостійно по господарству, але ж хворіють часто. Доводиться у лікарні возити нерідко. Так і живе – одна в квартирі в місті, навідується до батьків, живе радощами доньки.
Часто думки приходили: жіночий вік проходить, а так після того, як з чоловіком розійшлася, щастя й не знайшла. Були короткочасні стосунки, та все не те.
Війна скоригувала режим роботи й життя. Працювала продавцем в супермаркеті. А весь вільний час із подругами готували передачі своїм знайомим на фронт: на передовій був її брат і племінник, у подруг – воювали чоловіки.
Через подруг і познайомилася із ним – справжнім чоловіком. Він воював на нульовій позиції. Вона побачила його фото і вже не могла не думати про нього. Сильний чоловік, справжній воїн, який нічого не боїться. Його впевнений погляд вселяв віру. Почали спілкуватися. Андрій, так звали чоловіка, говорив, що знайшов сенс свого мирного життя. Саме в ній, в Світлані. До цього він вважав сенсом свого життя – війну.
Зізнається Світлана, що її спочатку лякали такі слова. Це була не перша його війна. Він був в Лівії, Лівані, Іраці. Були поранення, шпиталі. А в короткі хвилини відпочинку він розповідав їй жорстоку правду війни.
Боялася й першої зустрічі: який він справжній?
-Він був неймовірно романтичний! Турботливий, ніжний! На годину заїхав у наше місто по дорозі на фронт з величезним букетом троянд, забіг у супермаркет, подруги знали про приїзд, всі вишикувалися. Він вручив кожній по троянді, набрав повний візок солодощів, оплатив і вручив мені. Так же швидко вибіг, попрощався, сів в авто і поїхав. Ми з подругами залишилися стояти, мов зачаровані.
Побратими Андрія говорили їй: «Що ти зробила з ним, Світланко? Куди подівся той жорсткий чоловік, який був далеко від сентиментів? Він посміхався і то раз в рік!»
А потім було тяжке поранення. Вона не відходила від нього в шпиталі. Лікарі давали обнадійливі прогнози, але попередили: контузія – це серйозно. Дійсно, він став на ноги, рани загоїлися. Але тривожили постійно головні болі, він впадав в депресію, заливав біль горілкою. І благав її:
-Тільки не залишай мене. Без тебе я не виживу.
Вона це розуміла:
-Він любив мене. Я це відчувала. Говорив, що з ним таке вперше. Та і зі мною теж – вперше. Я б життя віддала, аби він не страждав.
Повернувшись із санаторію після курсу реабілітації, запропонував їй переїхати до нього. Недовго думаючи, погодилась. Бо й сама вже відчувала, як їй не вистачає його турботи, його погляду, його рук. Їй так необхідно піклуватися про нього, готувати для нього улюблені страви, створювати затишок у його квартирі колишнього заядлого холостяка.
Повідомила на роботі про своє рішення. Подруги відмовляли:
-Світлано, як? Із нашого маленького містечка в Запоріжжя? Там же небезпечно! Та й хтозна, як складуться ваші стосунки далі. Не поспішай.
Та Світлана слухала своє серце.
Це були щасливі дні тихого затишку і спокою. Навіть прильоти та тривожні новини не могли зруйнувати їхнього раю.
Так тривало доти, доки Андрій не усвідомив остаточно, що на фронт він не повернеться. Спочатку подовгу виливав свою душу Світлані:
-Розумієш, я вояка по життю! Мирне життя не для мене. Я нічого не вмію! Ну працював я колись на «Запоріжсталі». Ну який я металург! Я вмію тільки стріляти, вбивати – воювати!
Вислуховувала його, намагалася заспокоїти. Але з часом навіть присутність Світлани не стримувала його довгі монологи за чаркою.
-А одного разу він сказав таке… Мені вперше стало страшно. «Війна – це єдиний законний спосіб убивати людей». Все перевернулося у мене всередині. Як? Убивати людей – це так просто?! І перед очима – його налиті кров’ю очі.
Світлана звернулася до психолога, попрохала попрацювати з ним. Але фахівець, дізнавшись про контузії, відмовилась:
-Травмовано мозок. І ми не можемо знати, як далі буде. Психотерапія тут не допоможе.
Жінка довго мовчала, дивилася у вікно.
-Я думаю, скільки горя війна принесла. А скільки ще буде приносити навіть після закінчення. Андрія люблю. Дуже. І дуже мені його шкода. Я все намагалася робити для нього. Але… Не змогла нічого виправити. Змінити його не змогла. Ми прожили рік. Сьогодні його ювілей. Йому 50. Запросив друзів, тих, з ким був в гарячих точках. Зібралися у кав’ярні на Набережній. Вітання, тости… Він був уже нетверезий, коли я промовила тост і побажала йому знайти себе у мирному житті. Мої слова привели його до оскаженіння. «Хто ти така?! Тобі цього не зрозуміти! Моє життя – війна! Мені не вистачає цього драйву! Жорстокості! Я втомився бути з тобою домашнім песиком!» і вдарив мене по обличчю. Це сталося так швидко, що ніхто й отямитися не встиг. Його товариші кинулися до нього: що ти робиш? Він продовжував кричати і розмахував руками. Я тихенько відійшла в сторону. Сльози застилали очі. Так було соромно перед всіма присутніми. Боляче за себе, жаль, що я скільки часу віддала йому. Повернулася в квартиру, зібрала всі свої речі, викликала кур’єра Нової пошти, він забрав посилки. А я, взявши лише маленьку сумочку з документами і гаманець, поїхала на вокзал, взяла квиток і ось їду додому.
Неочікувана розв’язка історії змусила слухачів в купе опустити очі і теж мовчати.
-Він, мабуть, дзвонив, прохав Вас повернутися? – нарешті запитала сусідка по купе.
-Ні, він і не помітив. П’є собі далі.
-А мені, знаєте, і не плачеться.
