Влад, 20 років, на війні від початку. У бою під Кліщіївкою отримав поранення. Відчув пекучий біль, доторкнувся рукою до рани – липка рідина залила руку.
В очах потемніло…
– Тримайся…. Зараз допоможу, – санітар оглянув рану. – Головне не втрачай свідомість. Налаштуйся. Треба вибратися звідси.
– Ні. Я візьму себе в руки. Я виберусь. У мене ще справи у цьому житті. Я повинен побачити свого новонародженого брата.
І враз стало легше. І сили його не покинули.
Катя, мама Влада. 25 серпня народила хлопчика. Малесенький, безпомічний… Рідненький згорточок щастя для мами і тата.
А 3 вересня звістка: старшого сина Влада поранено, відправили в шпиталь, вийняли величезний осколок. Серце матері розривалося. Два сина, два дорогих серденька. Вона їм дуже потрібна.
Людмила, смілива жінка. І мати, і бабуся. Знає, як болить материнське серце за сином. Знає степові дороги. Автомобіль домчав маму з малям до шпиталю.
Катя, мама Влада, знала лише, що син на третьому поверсі шпиталю. Йшла із малям коридором і заглядала до кожної палати. Серце матері не обманути. Серед однакових палат і однакових ліжок з однаковими пацієнтами вона впізнала сина. Підійшла до ліжка і зупинилася.
Влад здивовано підняв очі – і побачив маму. Підхопився, обійняв. Мама подала згорточок: «Ось твій братик».
Дивився на маленьке диво і посміхався:
– Війна закінчиться, я тобою займуся, братику.
