Валеру назвали на честь тата – Валерієм. У сім’ї його лагідно називають Валерчиком. Йому два роки. Тата призвали на фронт від перших днів війни.
Тато сказав, прощаючись, що скоро повернеться. Чи зрозумів це Валерчик? Напевне, що ні. Минуло пів року. Тата жодного разу не відпускали в відпустку.
Валерчик сумує. Запитує, де тато і сам же відповідає: «Тата – ма?» і розводить руками. Валерчик вчиться говорити. Разом із сестричкою Вікою грається, допомагає мамі.
Коли їсть цукерку, яблуко чи солодощі, залишає частинку і говорить: «Тату». Мама мовчки забираю ту купку, яка назбиралася.
Валерчик дивиться на фото тата в телефоні. Іноді, дуже рідко, татові вдається вийти на відеозв’язок. Хлопчик гукає до тата, говорить швидко своєю ще малозрозумілою мовою. А коли тато вимикається, – плаче.
Плаче він іноді й навіть без причини. А коли мама запитає: «До тата хочеш?», витираючи сльози, ствердно киває головою.
Мама купила обом дітям футболки з патріотичними написами. У Валери на футболочці герой мультика у жовто-блакитному вбранні із написом «Україна переможе!»
Валерчик чекає на тата. Тато повернеться! Україна переможе!
