У селі Шевченка Владислав Лапиков був всього лиш 5 разів. Він не встиг пройтися неспішно вулицями села, не встиг познайомитися з людьми, поговорити з ними. Не встиг помилуватися затишними сільськими краєвидами.
24 травня 2024 року це невелике село проводжає в останню земну дорогу захисника Владислава Лапикова. Проводжають майже незнайомі люди, які не знали цього мужнього чоловіка, який став на захист своєї країни від перших днів війни. Прощаються як з Героєм, який віддав життя за кожного.
Владислав народився у м. Бахмуті 14 липня 1971 року. Жив, як всі, працював. Не цурався ніякої роботи. Треба було будувати – будував, треба було розвантажувати – розвантажував. Мав вправні руки майстра – ладнав, ремонтував.
А ще дуже любив ліс. Йому вдавалося так вдало насаджувати саджанці, що вони відразу починали швидко підростати. Це захоплення було і його роботою. У складі бригади лісогосподарства побував Владислав у різних містах, і навіть у столиці. Насаджували зелені масиви міст.
Таким же зеленим, красивим і затишним було і рідне місто Владислава. Бахмут. Невелике місто, де все знайоме, рідне. Де так багато знайомих і близьких.
Бахмут… Місто, одна назва якого пронизана болем.
У військомат Владислав пішов за компанію з другом. Його товаришу вручили повістку, а він теж взяв необхідні документи і пішов разом з ним. Коли повернувся, повідомив дружині: «Йду воювати. Треба зібратися за дві години». Зібрали швидко усе необхідне, попрощався – і пішов. Згодом зателефонував і повідомив, що зарахований у військову частину і воює на Донецькому напрямку.
Це був березень 2022 року. Напружена ситуація на фронті. У місті стало небезпечно. Дружина змушена була виїхати. У травня 2022 року Олена приїхала у Брагинівську громаду. Поселилася в селі Шевченка.
До війни Олена працювала на швейному виробництві – і в ательє індивідуального пошиву, і на фабриці.
Зі сльозами на очах вона згадує, як жили до війни.
– Тепер нічого немає. І міста немає, – плаче.
Олена із Владиславом жили у цивільному шлюбі, свої стосунки не поспішали узаконювати. Неодноразово, коли приходив у відпустку, говорив:
– Давай зареєструємо шлюб. Час неспокійний. Все може зі мною трапитися, як ти будеш одна. Коли я загину, хоча б виплати отримаєш.
І чути про це не хотіла.
– Головне, – ти повертайся. Ніяких грошей мені не потрібно.
Рідних у Владислава немає, є лише вона, Олена.
Воював Владислав в боях під Авдіївкою, під Бахмутом, отримав контузію, лікувався. Всього траплялося за два роки війни. При нагоді телефонував, заспокоював Олену.
… Довго не було звістки. Зателефонували побратими і повідомили, що Владислав загинув. Було це 16 травня. А загинув він 10 травня. Довгі процедури, довгі очікування.
Зателефонували з військової частини і запропонували поховати на загальному кладовищі в Дніпрі серед тих, у кого немає рідних.
Олена відмовилася.
– Хоча й не були ми офіційно одружені, але я не можу дозволити, щоб він був похований серед безрідних.
Підтримали Олену і жителі села, і сільська рада.
– Гідно проведемо нашого захисника, допоможемо, наскільки зможемо.
Світла пам’ять Герою! Доземний уклін за подвиг! Герої не вмирають!
