Микола Кащишин, чорнобилець, голова територіальної Спілки чорнобильців, у День вшанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС, зі смутком в очах згадує Чорнобиль, своїх товаришів, багато з яких вже немає.
– За цей час уже скільки говорено-переговорено, думано-передумано, що вже й сказати нібито нічого. Все далі йдуть у минуле ті тривожні події, а пам’ять не стирає ні спогадів, ні обличчя товаришів, які разом зі мною були на ЧАЕС. Час був тривожний. Ніхто ще не знав, що воно таке радіація і чим вона обернеться для багатьох із нас. Мене призвали на ремонтні роботи на реактор, як тоді сповістили, 2 серпня 1986 року. А 3 серпня я вже працював на реакторі. Пропрацював там місяць і три дні.
Хоча на той час і був наказ, щоб не брали після служби в армії та після тридцяти років. Але брали всіх. Миколі тоді йшов 32-й рік. Вдома лишилося двоє дітей – 11 та 14 років. Хвилювався за них. Та служба є служба. Видали хлопцям військову форму. На тому й все забезпечення. Не було навіть дозиметрів! Спеціального одягу теж не було.
– Ми знали лише з підручників, що радіація – невидимий ворог. А скільки тут було радіації – не знали. Як уберегтися – не знали, та й не могли. Із вдячністю згадую нашого командира. Він пройшов Афганістан, був кадровим військовим, та головне – чуйною порядною людиною. Не рвався за нагородами, а турбувався про нас. Хоча все й було засекречено, та він знав, що працювати у зоні радіаційного зараження дуже небезпечно. Наш командир склав графік роботи так, що виходили ми працювати раз на три дні.
Щоразу в робочу зміну ліквідаторів викликав командир групи, дозиметрист та представник ЧАЕС. Вони давали завдання, які хлопці повинні були виконати. Мили підлогу, засипали пісок в мішки, будували стіну з мішків піску, закривали діри в стінах. Весь використаний матеріал відразу викидали туди ж – в реактор. Одразу після робіт на станції йшли в баню купатися.
– Бувало зміниш чоботи, виходиш, а вони фонять. Знову поверталися. Знімали та викидали. Давали нове взуття. Багато шахтарів було на станції, які раніше працювали під землею. Разом зі мною на ліквідації був Олександр Сірий з Петропавлівки. Разом були з ним в одному батальйоні. На жаль, Олександра вже немає серед живих.
Всього з Петропавлівки було під час робіт на ЧАЕС 280 чоловік. Кожному з них Чорнобиль підірвав здоров’я. Та не всім навіть дали статус ліквідатора. Бюрократичні перепони й тут стали на заваді. Дехто й махнув рукою на всі пільги, щоб не ходити кабінетами. На початку 2000-х років вирішили створити Спілку чорнобильців, щоб триматися разом, підтримувати один одного.
– Опікувався всіма, допомагав збирати документи, контролював, як ідуть справи. Хвилювався, щоб кожен пройшов лікування, не пропустив своєї черги. Всім допомагав. По-іншому не міг. Та найболючіше – проводжати своїх товаришів-чорнобильців в останню путь. Завжди ходжу попрощатися. Наздоганяє Чорнобиль потихеньку моїх друзів. Все менше приходить на наші зустрічі. Дуже шкода. Зустрічаємося в Петропавлівці біля пам’ятного знака двічі на рік – 26 квітня, в День аварії на ЧАЕС, та 14 грудня, в День вшанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Згадуємо, спілкуємося. І цього разу зібралися. Шкода, що біда не вчить.Чорнобильська трагедія не повинна повторитися.
