У смутку рідні і близькі, у смутку побратими, товариші по роботі шахтарі. Засмучений рідний Першотравенськ, засмучена Марʼїна Роща, де пройшли перші роки дитинства Олександра. У смутку село Катеринівка, яке зустрічало його привітно. Сумує село Хороше, батьківщина його дружини, в якому теж знали серйозного, відповідального Олександра. Рано залишив він своїх друзів, товаришів, побратимів. Війна обірвала життя на 42 році.
Олександр Прохода, стрілець-снайпер, який виконував найважливіші завдання, воював від перших днів війни на найгарячіших напрямках, загинув 4 червня 2024 року.
-Не могла повірити, нікому не повідомляла, сподівалася на помилку, – розповідає дружина загиблого Олена. – Я говорила увесь час «Ні! Це неправда!». Мені казали: «Так, це трапилося, на жаль!». А я знову: «Ні! Ні! Ні!»
У серпні Олена та Олександр мали відзначати 20-річчя подружнього життя. Їхнє кохання зародилося у студентські роки, коли Олена лише вступала до Новомосковського коледжу економіки і права, а Олександр вже здавав сесію. Все складалося добре. Саша допомагав Олені у навчанні, став для неї найважливішою людиною, вмів підтримати і взяти на себе всі турботи.
-Саша ніколи не перекладав на мене побутові проблеми, я йому довіряла повністю і була впевнена, що він зробить все так, як треба. З ним було легко і затишно вдома і надійно в житті.
Після поховання Олена написала під фото з чоловіком зворушливі слова:
Невже твій погляд був останнім? Стрічали ми світанки ранні, Ніколи більше не побачу, Немає сил і знову плачу… Не стало сонця й наших мрій, Хоч серце сповнене надій. Тебе забрала ненависна ця війна І я тепер навіки кам'яна...
– Я прожила за ним, як за кам’яною стіною, а тепер сама стала кам’яною. Я занурилася в якесь оціпеніння. Ніби життя зупинилося і я зупинилася, і не знаю, як жити. Після поховання всі розійшлися, у всіх життя продовжується. А я так і стою на тому ж місці, без почуттів, без емоцій, – у розпачі говорить. Олена.
Тільки її хлопчики, їхні з Сашою сини – Дмитро та Андрій – повертають її до життя. Схожі на тата і зовні, і за вдачею. Тато був для них зразком. І це було, дійсно, так. Він був зразковим чоловіком і відповідальним батьком. Цінували Олександра у трудовому колективі, де б він не трудився.
Після закінчення коледжу Олександр працював у Першотравенському відділку поліції, продовжив навчання в Харківському виші. Потім вирішив змінити професію і став працювати на шахті «Дніпровській» електрослюсарем підземним на дільниці підготовчих робіт. Більше 10 років присвятив Олександр важкій та почесній шахтарській праці. Товариші відзначали його старанність, вміння, відповідальність, сумлінність. Колеги знали, що він завжди допоможе у найважчу хвилину.
Незважаючи на непросту працю, Олександр знаходив час, щоб займатися спортом. Він відвідував спортивний клуб «Самсон», займався важкою атлетикою. Вслід за татом до спорту долучилися і сини. 15-річний Дмитро неодноразово був учасником та переможцем змагань у великих містах. Молодший син 9-річний Андрій займається бойовим мистецтвом тхеквондо. Тато пишався своїми синами. Олена ж раділа, що сини мають мету в житті та улюблене зайняття, а тато завжди поряд.
-Ранок 24-го лютого запам’ятався назавжди, – згадує Олена. – Саша йшов на роботу, стурбований і мовчазний. Я й не знала, що він для себе все вирішив. Після зміни пішов у військкомат. А 27 лютого – на відправку.
Все змінилося і назавжди. Все життя перетворилося в чекання. Знала, що Саша виконував важливі завдання, про які не можна розповідати. І на якому напрямку він – теж знати не треба було. Раділа тим недовгим зустрічам. Вірила.
-Навіть не знаю, як можна жити далі. Все, куди не погляну, – він. Майже 20 років разом. Як тепер можна без нього. У нас листопад – місяць днів народжень. Дімі – 23 листопада, Андрійку – 28, а Саші – 26 листопада. Це у нас такий святковий родинний місяць був. Саші було б 42 роки. Але цей листок календаря для нас буде навіки овіяний печаллю.
Олена дивиться на своїх синів, їхнє з Сашою продовження, і повертається в реальність, повертається в життя.
Саша цього дуже хотів, щоб його рідні жили щасливо. Жити заради своїх синів Дмитра та Андрія і заради світлої пам’яті чоловіка Олександра – варто. Тепер це її мета.
