-Наш тато був для нас прикладом того, яким має бути справжній чоловік, – Юлія та Тетяна, доньки загиблого Сергія Тємнікова, розповідають про свого тата.
Із часом з памʼяті виринають щасливі миті дитинства, деталі, що зараз стають особливо зворушливими. Хочеться згадати кожну хвилину, коли тато був поряд. Доньки згадують, розповідають. І спогади – світлі. І в очах світиться разом із болем вогник великої любові, який віддав тато своїм найріднішим. Вони переглядають світлини, згадують, доповнюють одна одну. Із цих спогадів постає образ Героя-захисника і особистість справжнього чоловіка – тата, чоловіка, дідуся.
Розповідь доньок Юлії та Тетяни, наповнена такою щирістю та любов’ю, що хочеться записати дослівно.
Пронесли своє кохання через усе життя
Розповідає Юля
-Тато передусім цінував свою сімʼю, любив нас, своїх дітей, любив нашу маму, свою дружину. Стосунки у родині були для нас прикладом. Мама й тато пронесли своє кохання через усе життя. Вони одружилися 17 листопада 1990 року, і упродовж всього прожитого спільно часу тато не боявся проявляти свої почуття. Мама відчувала поряд з татом себе дівчинкою, бо всі важливі питання, всі проблеми вирішував він. А ще тато пишався, що у нас вдома всі дівчата, називав нас жартома вдома «лягушатками» (із мультфільму), а на людях завжди говорив «мої дівчатка». Тато не захвалював нас, але ми завжди знали, що він нами пишався. А це додавало сил.
У нас із сестричкою різниця 9 років. Коли мама завагітніла, до народження дитини мене готував тато. Він мені говорив, що скоро у нас буде маленьке, запитував, кого б я хотіла. Зізнаюсь, ми чекали хлопчика, я дуже хотіла братика. Пам’таю, як мені повідомили, що у мене є сестричка. Тато запитав, як би мені хотілося назвати нашу дівчинку. Мені подобалося ім’я Таня. Я й сказала про це. Тато погодився. Мені було дуже приємно, що мені довірили зробити такий важливий вибір.
Маму разом з маленькою привезли з полового. Дев’ятирічна старша сестра із цікавістю заглядала у згорточок, і понад усе їй хотілося потримати малятко на ручках. Мама звісно була проти, дуже хвилювалася. А тато дозволив, сказав, що старша донька повинна відчути і запам’ятати ці щасливі миті.
-Тато ніколи не ділив нас, ми ніколи не відчували того, що когось із нас люблять більше. Лише наголошував, що я повинна бути зразком для молодшої сестри і завжди її підтримувати. Тато вчив нас бути вільними, вміти висловлювати власну думку, відстоювати свою позицію. Ми намагалися бути такими, щоб тато нами пишався. Його думка для нас була важлива. Якщо траплялися якісь негаразди у нашому житті, ми насамперед думали: а як ми про це скажемо татові. Але тато завжди мав мудрість нас вислухати, підтримати:
– Ти повинна сама для себе все вирішити. Подумай, як краще буде для тебе, – так і роби. Це твій вибір і твоя відповідальність.
Тато довіряв нам і підтримував наш вибір.
Тато вмів усіх обійняти
Розповідає Юля
-Татка любили усі діти. І десь глибоко в серці жевріла дитяча ревність: а чого це навколо нього інші діти? Діти завжди оточували його, тулилися до нього. Я намагалася втиснутися між дітей. Думала: «Це ж мій тато! Чого це вони до нього липнуть?» А тато всіх обіймав, з усіма говорив. А ще він вмів смачно готувати! Особливо розсольник! Згадується: ми жили тоді в Ново-Вербках, мені було 2 роки. У вихідний день діти збиралися у нас на подвір’ї. Тато готував свою фірмову страву і пригощав усіх дітей. Ми, діти, були такими малими, що до столу не діставали. Тато ставив нам замість столу табуретки, а на табуретки ставив великі миски з розсольником – на 3-4-х дітей. Ми із таким апетитом їли ту страву! Сварилися, тягнули до себе ту миску! Часто ми згадували ті миті безтурботного дитинства.
Розповідає Таня
-Готував тато не так часто. Але для нас це було свято. Мама працювала на пошті, щодня була увесь день на роботі. І тато готував борщ. Із кількою! Це був неймовірний смак! Татова мама, наша бабуся, була родом із Західної України. Ось за її рецептом він і готував. Скільки разів намагалася приготувати такий борщ – не вдавалося. Такого, як у тата, борщу не було.
Улюблене заняття тата – рибалка
Розповідає Юля
-Тато захоплювався рибалкою. Разом з товаришами їздили на ставки Харківщини. Рибалив не заради спортивного інтересу, для нього це було особливе заняття. Він міг не спати всю ніч, товариші дивувалися, як йому це вдавалося. А він залишався на самоті із природою, у тиші, у власних роздумах. Намагався і нас, доньок, привчити до рибалки, але не склалося –ми були занадто непосидючі для риболовлі. У 6 років взяв мене з собою на рибалку. Але мені було нудно. Я бігала по берегу, шуміла, запитувала щось у тата. Після чого тато сказав, що це не рибалка. І рибалкою я так і не захопилася. Зате всю свою пристрасть до ловлі риби передав онуку. Із Максимом нерідко удвох подовгу сиділи із вудочкою на ставку, вели неспішні розмови про життя.
Тато нам читав казки
Розповідає Таня
-Приємні спогади дитинства – татові казки. Тато читав казки на ніч і серед дня. Читав, коли мав вільний час і коли прохали ми. У мене була улюблена казка «Русалонька», я безліч разів прохала тата читати цю казку. Я вже знала її напам’ять, а все одно прохала. І тато ніколи не відмовляв. Хоча як би не втомився. У Юлі були улюблені казки «Муха-цокотуха» і «Колобок». Тато щовечора їх читав.
Діти – це діти, а онуки – це інше
Розповідає Юля
-Тато дуже любив нас, доньок, і чекав із нетерпінням онуків. У день, коли у мене почалися пологи, тато був у третій зміні. Він перед роботою зателефонував, а я йому сказала: «Давай пізніше поговоримо!». Мама розповідала, що приїхав зі зміни, відразу запитав: «Як там?». Мама відповіла: «У нас є хлопчик». До ранку не спав, ходив, хвилювався. А вранці відразу в пологовий. Пам’ятаю, як тато взяв на руки маленький згорточок, завмер, дивиться на нього і не дихає. Дивлюсь на тата, а в нього сльози на очах.
– Тато, – звертаюсь до нього, – ти чого?
А він мені:
– Діти – це діти, а онуки – це інше.
Тато так чекав хлопчика! Навіть у нього на роботі всі знали, що він готується стати дідом. Його так і почали називати ще до народження онука – Дід. Так до пенсії й називали. Ми довго не могли підібрати імʼя новонародженому. На допомогу прийшов тато:
– Давайте Максимом назвемо.
Поглянули ми на хлопчика: а й справді – Максим! Максимальний – такий, яким ми його чекали! Приїздив до нас – відразу брав на руки онука. Я йому говорю:
– Тато! Ти мені сина привчив до рук! Що я буду робити, коли ви поїдете?
А тато говорив:
– Привезеш до нас – я буду його на руках носити!
В онука тато вливав всю свою душу. Вони наскільки були близькими! Розуміли один одного з півслова. Дійсно, споріднені душі. Максим з дитинства називав тата «Дєда», вже й виріс, а продовжував так називати, говорив: «Так гарно і статусно!».
Тато любив тварин
Розповідає Таня
–Особливо любив тато котів. Говорив: «Якщо в домі немає кота – то неповноцінна сімʼя». Коти для нього віддушина і психотерапія. Коли тато бував чимось стривожений, брав на руки кота, обіймав його, гладив, заспокоювався. Тато умів нас відгороджувати від його проблем на роботі, не ніс негатив у сім’ю. Вдома у нас зараз 10 котів. Десятого котика тато передав з позиції, на якій був до останнього свого дня. Цей котик дивом вижив і теж багато переніс. Він вибрався з місця, де загинуло 7 людей, стрибнув в автомобіль на татове місце. Тато просто не міг його залишити. Пізніше передав через побратимів у Харків нам, а ми привезли в Богинівку. Котика назвали Вася. Привіз тато з блокпосту і собаку, яку назвали Пуля. До блокпосту поблизу Троїцького, де ніс варту тато, підкинули щенят, одне так прикипіло до тата, що майже не відходило від нього. Тож він і привіз його додому.
Ми завжди знали, що тато не буде стояти осторонь у важкий час
Розповідає Юля
-25 лютого 2022 року тато разом з товаришами прийшов до військкомату. Спочатку служив у роті охорони. В кінці 2022 року його перевели на навчання в Орловщину, готували для бойових позицій.
Юля на той час була за кордоном. І перше, що зробила, коли приїхала додому, – поїхала до тата. Познайомилися з побратимами, наговорилась з татом. Тато був на диво спокійним і вселяв спокій у своїх рідних.
-Саме тоді я почала відшліфовувати свої водійські навички – ми старалися по можливості їздити до тата. Я мала посвідчення водія, але боялася великих міст і напруженого дорожнього руху. Але тут вибирати не приходилося – треба було їхати до татуся. Не знаю, де й дівся отой страх. Тато не сідав поруч, а був позаду в авто, спостерігав за мною. Якось сказав:
– Молодець! Вже впевнено тримаєш кермо! А пам’ятаєш, як я тебе умовляв вивчитися та отримати права? Знання та навички ніколи не будуть зайвими.
У травні 2023 року тата відправили на навчання в Німеччину. Розповідав, що вчили його користуватися усією можливою зброєю. Не спробував хіба що на вертушці і на літаку, – жартував він. А 4 липня тата відправили на Харківський напрямок. Ми знали, що так буде, знали, що після навчання він буде в найгарячіших точках. Та все ж були дуже схвильовані. Тато намагався нас заспокоїти, говорив, що по можливості буде телефонувати.
Так і було. Нечасто, але телефонував. Частіше ми вели переписку, так тато прохав. Завжди попереджав, коли йшов на завдання: «Повернусь – зателефоную». Ніколи не скаржився, хоча ситуація була важка. «Лізуть тварюки!» – говорив. Двічі за цей час був у відпустці. Це була велика радість для нас. Ми намагалися ці дні бути якомога більше з ним, відкладали всі справи. Ми вже не дозволяли йому готувати, а самі готували для нього смаколики. Він любив печене і смажене – м’ясо, випічку. Після роботи бігла додому, випікала щоразу щось новеньке – і до тата. Останній раз він був у відпустці 13 квітня. А 14 травня зателефонував його друг і повідомив, що тато загинув.
«Ми теж втратили батька», – говорили побратими
Розповідає Юля
-Побратим тата Ігор Єлманов приїхав на поховання. Ми довго з ним говорили напередодні. Він розповідав багато і веселого, і гіркого. Говорив, що тата дуже поважали і називали «дядя Серьожа». Були й інші старші за нього, але їх називали по імені. А от тато був для всіх авторитетом. Навіть в штабі його знали як дядю Серьожу. Мені зателефонував побратим і з словами співчуття сказав: «Ми теж втратили батька».
До нього, як до мудрої поважної людини, зверталися за підтримкою, порадою і просто за добрим словом, яке він для кожного знаходив. Татові теж було нелегко, але він знаходив у собі сили підтримувати інших. Скільки разів ми йому говорили: бережи себе, відпочинь. Він відповідав: «Я не можу там, на передовій, залишити своїх дітей».
Він був командиром, у його обов’язки входило давати завдання і повертатися. Але тато був поряд зі своїми підопічними, і коли виникала необхідність – виходив на позиції за когось іншого.
Тато – людина дії
Розповідає Таня
-Тато не був багатослівний. Чужим він здавався занадто серйозним. А він перед чужими не відкривався, довго придивлявся. Але коли вже довіряв людині повністю – ставав зовсім іншим – веселим, жартівливим. Він дарував тепло своєю присутністю: заходив – і ставало світліше. Тато брав на себе проблеми, а нам лишав спокій і радість.
Так було і на шахті, де він працював. Для нього були важливі люди, які поряд, себе він ніколи не ставив на перше місце. Його поважали за професіоналізм, за вміння швидко реагувати на обставини. Він був прудкіший за інших, енергійніший, швидше орієнтувався. У складних ситуаціях перший поспішав на допомогу товаришам.
Тато був людиною дії. Ще така важлива риса була у тата: він ніколи ні з ким не сварився, не зʼясовував стосунки. У нього не було людей, яких він ненавидить. Якщо з кимось не склалися стосунки, не обливав людину брудом, просто відсторонювався.
Закрив собою побратимів
Розповідає Юля
-Біль, розпач, німий крик у серці після звістки про загибель тата. Але те, як тато загинув, нас ніскільки не здивувало. Він закрив собою побратимів.
… Над ними навис дрон. Наш тато – високий, широкоплечий – прийняв головний удар на себе. Собою він закрив трьох побратимів. Тато загинув, в інших – легкі контузії. Тато врятував їм життя. Перша думка, що прийшла нам усім, коли дізналися про обставини загибелі, – іншого від нього ми й не очікували. Тато став в лави захисників Небесного Війська, навіки вписав своє імʼя в історію України:
Сергій Тємніков, головний сержант взводу протитанкових ракетних комплексів 2-го мехбатальону 43-ї окремої механізованої бригади, загинув поблизу села Іванівка Купʼянського району на Харківщині 14 травня 2024 року.
Тато нас не залишив, він поруч
Розповідає Таня
–Не можемо повірити, що тата немає. Ніколи не зможемо змиритися із цією втратою. Я була на роботі, коли мені повідомили про загибель тата. Мене відпустили з роботи. Я відчула такий напад паніки! Таку безпорадність! В голові одне: «Як він міг нас залишити!». Вдома я повторила ці слова вголос чоловікові Нікіті. І він сказав таку фразу, яка вивела мене з цього стану і не те, що заспокоїла, а привела в стан прийняття.
– Він не залишив нас. Він, як і раніше, поруч, тільки по-іншому.
Я часто думаю про це. Ця фраза тримає мене. Ми відчуваємо його присутність повсякчас. Нещодавно наводимо лад у гаражі, з татовими інструментами, а все здається, що тато зайде і скаже, навіщо це ми його речі з місця прибрали.
…Світла печаль в очах доньок. Глибокий біль, який залишиться на все життя…
А ще в серці доньок Юлії і Тетяни залишиться великий вогонь любові, який подарував тато, і який вони передадуть своїм дітям.
…Якщо тато десь там на небі чув цю розмову і ці палкі слова доньок, то він певне посміхався і радів, що лишив такий слід на землі. Тато став Ангелом-охоронцем для своїх доньок, своєї дружини, своїх онуків.