You are currently viewing «Він був для мене всім», – говорить дружина загиблого Олександра Вербицького

«Він був для мене всім», – говорить дружина загиблого Олександра Вербицького

Минув рік від того дня, як загинув Олександр Вербицький. Біль не стихає, а спогади про нього стають ще яскравіші, мов спалахи зірки. Розповідає дружина Галина. Її слова звучать іноді через сльози.  Іноді вона стихає і роздумує, як розповісти якомога правдивіше. Щоб усі, хто знав, згадали її Сашу. А хто не знав – відчув би, якою надзвичайною людиною був її чоловік.

Це сповідь і спогад, одкровення і зізнання.

Досі в голові питання: «Як жити далі?»

Не знаю, як прожила цей рік. У мене є діти: Інесі 16 років, Даніелю – три. Живу ними. Певне, завдяки тому, що в минулому році малий синочок вимагав всієї моєї  уваги в режимі 24/7, я жила як заведений механізм. Ще городом довелося зайнятись серйозно, так я і живу, – говорить Галина.

Бо звикнутися із втратою вона не зможе ніколи.

Перше знайомство, студенти

Вони познайомилися в листопаді 2005 року в Донецьку. Обоє молоді, щасливі сповнені надій і мрій. Обом по 22 роки. Вони – студенти-заочники. Приїхали в чудове велике місто. Галина – з Горлівки, Олександр – з Петропавлівки. Приїхали на сесію, навчалися в різних вишах: Галина – в Донецькому державному університеті економіки і торгівлі, Олександр – в Донецькому юридичному. 

Познайомилися на квартирі, яку винаймали. Хазяйка одну кімнату здавала хлопцям, іншу – дівчатам, в третій сама жила із сімʼєю. На спільній кухні молоді люди і познайомилися. А потім разом пішли в кіно. Олександру треба було їхати, у нього сесія скінчилася раніше. Обмінялися телефонами. Хоча Галина на дзвінок і не розраховувала: занадто мало часу було для знайомства. Та все ж він подзвонив, і спілкування перейшло в телефонний формат. Майже незнайомі, а говорили подовгу, бувало й по три години, і не набридало.

А перед Новим роком приїхав до Галини в Горлівку, познайомився з батьками та сестрами. З того часу почав приїжджати раз на місяць на вихідні дні.

На 9 травня Саша запросив Галю в Петропавлівку для знайомства зі своїми батьками. Про Галю уже всі знали за розповідями Саші і чекали її з нетерпінням. Того ж травня Саша запросив Галю вийти за нього заміж. 23 червня 2006 року молоді офіційно зареєстрували шлюб. У Галини ще тривав останній рік навчання, то виїзди на сесію ще продовжувалися, і подружжя їздили одне до одного в гості. А вже в березні 2007 року перевезла всі свої речі.

– Від того часу моя домівка – Петропавлівка, – говорить Галина. – Спочатку жили у Сашиних батьків, а потім придбали власне житло.

Я не дивилася на світ через рожеві окуляри, та він закохав мене у себе

Згадуючи перші зустрічі, Галина говорить:

У мене не було такої любові до Саші через рожеві окуляри. Я не чинила безумних вчинків, він подобався мені усвідомлено. Я бачила в ньому порядну людину, вихованого юнака. Добрий, спокійний. Він прислухався до мене. Але не величезного палкого кохання не було.  І тільки згодом за роки нашого спільного життя він мене закохав мене у себе настільки, що це не підлягає ніякому поясненню! У когось перше кохання шалене, а в нас ось так. Чим більше ми жили разом, тим більше закохувалися один в одного.  Як троянда розкітала, так і моя любов до нього, до мого чоловіка, батька моїх дітей.

– Переходь на українську! – сказав Саша

Під час наших зустрічей ми говорили кожен своєю мовою. Ми чудово розуміли один одного. Потім я почала підлаштовуватися під Сашу і почала активніше використовувати українські слова в своїй мові. Він не намагався мене перевчити. Це була лагідна українізація. Я сама хотіла у побуті спілкуватися українською мовою.

Коли ж ми одружилися і я переїхала до Петропавлівки, Саша сказав мені: «Переходь на українську!»

Зараз я вже добре спілкуюсь українською. От лише, коли нервую, несвідомо переходжу на російську.

Все вдома зроблено його руками

Говорять, що з часом згадуєш лише хороше. На памʼять не скаржуся, все памʼятаю – і добре, і не дуже. – аналізує Галина. – Але я точно знаю, що тільки мій чоловік ідеальний. Він був моєю опорою в житті.

Олександр був справжнім господарем. Вдома все робив власноруч. Нікого ніколи не винаймав. Вмів він класти цеглу, плитку. Самотужки зробив прибудову до будинку, доклав гараж. До народження сина зробив ремонт у двох кімнатах.

Постійно Олександр був у пошуці, працював. Якось Саша вирішив вирощувати календулу. Лікарська рослина дуже потрібна, має цілющі властивості. Олександр, все прорахувавши та переговоривши із іншими, вирішив, що матиме прибуток, і засадив пів городу календулою. Всі допомагали, прополювали, збирали. А тут в період масового збору лікарської рослини завезли в країну дешеву з Єгипту, і екологічно чиста рослина із власного городу попиту не мала.

– Звісно, Саша переживав, що не вдалося, але ж ми всі були поряд і підтримували його, – згадує Галина. – Це було його бажання, це був його шлях, його досвід.

Таким же уважним був і Олександр до Галини. Завжди вислуховував і давав їй змогу здійснити свої плани, хоч якими б не були результати.

За роки спільного життя склалися традиції. Була й така сімейна традиція -разом ліпити пельмені. Всією сім’єю збиралися на кухні робили домашні пельмені. Для цього завжди виділявся окремо вихідний від усіх других справ. І ми всі втрьох це робили. Останній раз було перед його мобілізацією Саші, тоді ми вже й Даню залучили.

Вирішили щоліта знаходити час для відпочинку

Влітку у родині було завжди багато роботи. А так хотілося разом просто відпочити. Але ж – городи, господарство, курчата.

– Знали, за сільською роботою ніколи не виберешся. Та все ж нам вдалося вперше сімʼєю разом з маленькою Інессою вирватися до моря в 2012 році, – розповідає Галина. – На допомогу приїхала моя мама з бабусею, вони поралися на городі та з господарством.

Ці декілька днів на морі стали незабутніми. Саша сказав:

–  Як все-таки добре відпочивати саме своєю сім’єю! Треба, щоб це стало нашою сімейною традицією! 

Та за постійними клопотами все не виходило і не виходило.

Згодом Галині все ж вдалося вмовити чоловіка поїхати хоч не на море, то в Словʼянськ на Солоні озера.  Батьки Саші погодились приглянути за будинком і господарством. Вибрали період, коли на тиждень можна було залишити.

-Це був такий відпочинок! Ми немов заново народилися, так відпочили, все було дуже добре. Навіть почуття запалали по-новому. Хоча Саша завжди говорив мені, що любить мене, – згадує Галина.

Із вогником в очах розповідає Галя, що Саша вдома завжди називав її лагідними іменами. При рідних по імені і по-батькові – Галина Олександрівна. Так заведено і в сім’ї його батьків. Тато маму називав Валентиною Павлівною, не Валею. А в особистому спілкуванні звертався «Зая». Коли називав по імені – значить щось трапилося і він був невдоволеним. І Галя запитувала: «А що трапилося? А де «Зая»?

– Ми дуже добре спілкувалися, часто розмовляли. Ми іноді жартували, я до нього: «Олександре Федоровичу!», а він мені: «Галино Олександрівно!». А зараз мені так не вистачає отого тихого і лагідного «Зая…»

За вдачею діти схожі на Вербицьких

– Наші діти – і Даніель, і Інесса – схожі за характером на Сашу. Такий рід Вербицьких – спокійні, виважені, мудрі. На перший погляд, немов уповільнені, всю роботу  виконують ретельно,  не поспішаючи, – розповідає Галина. – Я більш енергійна, швидка.

Різні за вдачею, вони були ідеальною парою. Саша умів планувати: «Не поспішай, це ми зробимо завтра, це – післязавтра. Встигнемо. Не поспішай!»

І Галина стишувала хід, бачила, що все робиться правильно, що все виходить. І діти росли спокійними, як тато.

Тато – авторитет для дітей

Як батько Олександр мав великий вплив на дітей. Його чули і розуміли з першого разу. Він ніколи не підвищував голос, не карав.

– Я могла нагримати на доньку Інессу, – говорить Галина. – А тато впливав по-іншому. Бувало, говорить донька: «Тільки татові не кажи». Їй важливо було, щоб тато не сумнівався в ній. Ми, звісно, йшли удвох і донька сама зізнавалася татові, що накоїла. Бо татко повинен був все знати. Але він розмовляв так, що їй ставало так соромно, що вона говорила: краще ти мене накажи.  

У вихованні подружжя тримало одну лінія: якщо хтось забороняє, інший – теж.  І лише наодинці без присутності дітей могли потім обговорити ситуацію.

Галина часто говорила чоловікові:

– Я хочу, щоб ти виростив нашого сина таким, як ти сам. До трьох років він зі мною, йому потрібна мама. А потім повністю передам тобі на виховання. Щоб ти навчив його всьому тому, що умієш сам робити.

Даня дуже схожий на тата: і жести, і поведінка, і манери, і вподобання. І ось синочку три роки, час для татового виховання, а тата немає. Коли Даня народився, всі говорили: «Хазяїн». Галя відповідала: «Так у домі ж є хазяїн».

А зараз, де б мама не пішла,  хлопчик слідком. За мамою на город і за сапку.  Мама за возик – і Даня бере свій маленький возичок, що йому подарували. Мама рве бур’ян –  Даня у відерце збирає.  Побачить, що мама сумку важку несе  – поспішає допомогти. Ніби відчуває, що тепер повинен мамі допомагати.

Я не хотіла, щоб він йшов на війну

Галина переживала від перших днів війни:

–  Діти малі, я без нього безсила. Та хто ж мене слухав.

– Ховатися не буду: ні виїжджати кудись, ні придумувати відмовки. Від своєї землі – нікуди.- говорив Олександр.

 У 2014 році пройшов медичну комісію, та його не викликали.  Потім у 2022 році він пішов до військомату. На півроку мав бронь. А восени отримав повістку.

– Я знала, що він піде воювати, знала, що скоро це станеться. А коли він мені це повідомив, то стала зовсім безпорадною. Тільки й говорила: “Саша, чому ти не вчив мене водінню авто, чому я не подумала про це, чому ти не подумав?”

Діти важко переносять втрату, кожен по-різному

-Мені доводилося чути, як діти переносять втрату рідних. Дуже хвилювалася за Інессу. Вона витримала, не зламалася. Важкий вік, вона все переносить у собі. Нікому не показує своїм почуттів і мене навчає бути стриманою і не відкриватись.

Інесса – спортсменка, займається волейболом, це допомогло їй переносити стрес. Татко дозволяв їй ввечері зустрічатися з друзями. Він завжди був на колесах, мобільний, міг підвезти, забрати її, якщо треба було. Останнє слово було за ним. А зараз мені треба брати на себе цю відповідальність.

Я залишилася, мов без рук і без ніг,  без орієнтиру

-Коли Саші не стало, я залишилася, мов без рук, без ніг.

Він вирішував всі фінансові питання вдома, за все платив. Я хоча й працювала, але моя заробітна плата завжди була невелика. Я була листоношею, оператором на пошті, начальником відділу. В декретну відпустку пішла з газслужби. Саша заробляв більше. Хоч як би не  було скрутно з фінансами, але питання  всі чоловік вирішував. Я за ним була, мов за кам’яною стіною.

Зізнається Галина, що не знала, як платити за світло, за газ, за інтернет, як поповнити телефони. Не знала, як треба вкладатися в город, щоб мати прибуток. Скільки і чого треба було садити – Галя не звертала уваги. Допомагала, працювала на городі. А вся відповідальність лежала на Саші. Скільки треба посадити картоплі, щоб вистачило на зиму родині? Скільки цукру закупити, щоб щодня по 1 кг у магазині не купувати? Саша не давав Галі про це задумуватися. У тебе діти, кухня, прибирання, тобі ніколи про це думати, говорив чоловік.

Жартував Саша: «Галю, а звідки м’ясо береться, – знаєш?» І Галя так же жартома: «З морозилки!»

Навесні 2023 року Галі довелося самій планувати город. Телефонувала до нього, запитувала: скільки картоплі? Сказав: по три ящики нових сортів. Так і зробила. Рідні Саші прийшли допомогти. Запитувала по телефону: чим бризкати дерева? Він розповідав.

Все записувала, конспектувала, щоб нічого не забути: як ввімкнути генератор, коли відсутнє світло; як зняти показники з лічильника. Раніше все це робив Саша.

Згадує Галя:

  • Телефонував Саша: «Не сади багато, скільки там вам треба». А я йому: «Ти ж восени повернешся додому. Чим же я тебе годувати буду? Як за стіл посаджу?» Все вірили, що до осені війна скінчиться, і Саша буде вдома.

Надіслала йому фото з нашого городу, а він так їх і не подивися

– Довелося мені все самотужки робити на городі. Я хвилювалася за Сашу і навантажувала себе роботою, щоб менше думати. І  я десь прочитала, що стрес легше долати фізичними навантаженнями. І  я працювала. Старалась, щоб бур’янів не було і городина зеленіла, – згадує Галина. 

Вона пишалася своєю роботою, раділа тому, як зуміла впорядкувати город. Саме першу прополку здійснила, все таке гарне та зелене, чисте та красиве.

Надіслала 7-го червня 2023 відео і фото городу. Хотіла, щоб Саша подивився, рідний дім побачив та її роботу похвалив. Але скільки не дивилася Галина, відповіді не було. І навіть фото не відкриті. «Мабуть, звʼязок поганий, – утішала подумки себе, – ось вийде з позицій, відкриє й побачить».

Але світлини так і лишилися невідкриті. Лише 21 червня рідні дізналися, що Олександр Вербицький загинув 13 червня 2023 року ввечері.

Три тижні не могла навіть глянути на город, не виходила. А потім поступово, потроху – то цибулю вирвати, то часник. Завантажувала себе фізичною роботою до самого листопада, доки на городі чисто зовсім не стало.

– І доки працювала щоденно й важко на городі, – ще трималася. А потім на цілий місяць випала з життя: мене так накрило, нічого не робилося. Така пустка! Такий холод душевний! Було дуже важко. Ночами не могла заснути. По два тижні не спала. Це важко перенести. Навіть страх ночі лякає.

У себе прийшла перед Новим роком: ялинку треба дітям ставити. Поверталася потрохи до життя. А потім знову – весна, знову праця. Рятує фізичне навантаження.

Допомогла спільнота дружин загиблих «Ми разом»

– Гарним чоловіком і  батьком був Саша. Чому ж гарні чоловіки гинуть і не мають змоги виховувати своїх дітей? – задумалася Галина.

У соціальних мережах вона натрапила на спільноту дружин загиблих захисників «Ми разом». Там тільки дружини – шлюбні, цивільні, подруги. Інших родичів нема.  Ця спільнота дуже допомогла на самому початку Галині. Чоловіка не було вже півроку. Почала спілкуватися у цій спільноті і зрозуміла, що такі, як у неї проблеми і в інших жінок.

– Я не одна така. Нас таких, дружин загиблих захисників, вже дуже багато. І всі ми проживаємо однакові стадії проживання горя. Ми всі переживаємо ті ж почуття, – пояснює Галина.

Довго знаходилася вона на стадії несприйняття. Приїжджає на кладовище, бачить портрет, доглядає за могилкою. Але не відчувала, що він – там. Стала вірити в інший паралельий світ, бо завжди відчувала його поруч.

– Потім настала стадія непрожитого горя, – зітхає Галина. – Бо не даю собі прожити його. Спочатку плакала ночами, потім стала тримати в собі. Вдома не плачу при дітях. Спілкування з психологом не вийшло, бо я не даю собі зрозуміти, що Саші вже немає…

Перед очима у спальні стоїть Сашин портрет. Перед тим, як лягати спати,  синок Даня завжди цьомає тата. Так же просто може підійти до банера, до фотографії на кладовищі.

Правило родини Вербицьких – робити все гуртом

Мама Галини, ще коли донька зустрічалися з Олександром, говорила:

– Дивись, як він спілкується зі своєю мамою, так буде і з тобою спілкуватися.

Галина відразу помітила, що з батьками Олександр спілкується рівним тоном, з повагою. Вислуховує їх, та все ж рішення приймає самостійно, і відповідальність за це рішення несе сам. А батьки готові прийняти вибір сина. Взаємоповага – головна риса спілкування у родині Вербицьких. Олександр ніколи не відмовляв у допомозі батькам. А батьки готові допомогти родині сину.

– Правило родини – робити все гуртом. Разом посадили картоплю, разом викопали. І так всю велику роботу. Я пишаюся, що належу до цієї родини. Мені вони дуже допомагають, особливо зараз. Мама чоловіка дає ненав’язливі поради. А я їй дуже вдячна, бо питань у мене дуже багато – у Саші вже не запитаю. Горнуся до батьків і до Сашиного брата Кості. Вони моя підтримка. Розумію, як їм важко.

Важко мені без Саші

Про що б не говорила Галина, ця думка в її словах була головна.

– Він мене завжди підтримував. Якось я йому сказала : «У мене таке відчуття, що навколо мене взагалі немає нікого, бо ти у мене – єдина опора». Він мені був за брата, за чоловіка, за батька. Він став усім для мене. Лише йому я могла про все розповісти. Більше, ніж подружці. Я знала, що все це нікуди не вийде. Я могла з ним всім поділитись, кожну тему обговорити. Є ж у мене і подружка, і сестра, і мама. Але мамі все не розповіси, бо у неї серце хворе. Засмучувати сестру не хочу. У подруг свої проблеми. А чоловік мене розумів. Він міг вислухати, дати пораду, як вчинити в цій ситуації. Міг заспокоїти: «Все, не переживай, забудь». І так  мені ставало легше. За все спільне життя могло щось не ладитись і посваритись ми могли. Але завжди обертались один до одного, говорили, знаходили компроміс. Коли я ображалась, він все переводив на жарт і я посміхалася. Не було такої життєвої ситуації, коли б я не відчувала його підтримку.

Важко продовжувати жити, коли втратила так багато.

Та варто жити, коли ти маєш головне – його дітей.

Заради цього і живу.

         Галина, дружина Героя Олександра Вербицького.

Залишити відповідь