Від перших днів війни діти не бачили тата. Спочатку Валерій був в частині на навчанні, а потім відразу – на передову. Запеклі бої на фронті не давали змогу за весь цей час навіть на декілька днів прийти у відпустку.
Ольга, дружина Валерія, проживає у власному будинку, має господарство, город. Всю домашню роботу виконує самотужки. Важко без чоловічої підтримки. Дуже хвилюється, коли чоловік довго не виходить на зв’язок. Та найбільше її хвилює, що за татом дуже сумують діти – шестирічна Віка та дворічний Валерчик. Валерчик тільки починає говорити, і слово тато не сходить у нього з вуст.
Віка, коли дуже сумує, замикається в собі, мовчить і стиха плаче, заховавшись від усіх. Чекали всі разом, що скоро його відпустять, але відпустку все відкладали.
А тут раптом – поранення! Валера запевнює, що рана незначна: осколок влучив в лопатку і застиг в кістці. Осколок витягли. Як говорять лікарі, слава Богу, що не зачепило легені. Хоча поранення й називають легким, та потребує лікування й реабілітації. Рідні дізналися, що можуть приїхати до шпиталю. Тож мама й бабуся вирішили взяти й дітей. Всю дорогу Віка та Валерчик говорили про тата.
– Нарешті ми побачимо тата! – раділа Віка.
– Ще дві хвилини! – запевняла бабуся на під’їзді до міста.
– Дві хвилини?? Це довго!
Радісно бігли до тата, розкинувши руки, діти. Тато обіймав усіх – маму, доньку, сина. Обережно обіймали тата – ліва рука від поранення боліла. Валерчик соромився і не знав, як себе вести.
– Відвик, – сумно зітхав Валерій. Що поробиш – більше, ніж пів року!
Віка ж не відходила, пригорнувшись до тата. Раз по разу піднімала очі до тата й говорила: «Я люблю тебе, тато!»
– Я вас теж! Дуже-дуже! – відповідав Валера.
Маленький Валерчик пригощав тата виноградом. Віка розповідала про обновки:
– А в мене нові носочки з собачками!
Тато прохав, щоб Віка старанно навчалася. Поверталися і радісні, й сумні. Раділи, що діти зустрілися з татом. Сумували, бо зустріч коротка. Міцні сімейні обійми – учотирьох! – залишилися в споминах.
