Хрещена мати захисника Вітчизни Дятченка Сергія Миколайовича згадує свого похресника. Бо все його коротке, як спалах життя пройшло перед очима Негей Галини Миколаївни.
Сергій був її похресником, а у шанованої в селі Самарське жінки всього їх 27. Та Сергія вирізняла завжди. Бо знала його з самого малечку. Ходив із донькою Галини Миколаївни, Оленою в один клас. Був дуже спокійної вдачі. Мав природну скромність. Дуже не любив, коли його хвалили. І дуже доброю був дитиною.
Хлопчик вчився у Самарській школі посередньо, як усі. Але любив спілкуватися, з усіма дружив та знаходив спільну мову. Закінчив Петропавлівське професійно-технічне училище. І пішов працювати механізатором в колгосп ім.Мічуріна, а згодом пересів на трактор у Лісомеліоративній станції.
Тут і познайомився зі своєю нареченою, а згодом дружиною Тетяною. На весіллі – гучному, пишному, великому хрещена мати була свахою. Пригадує, які щасливі тоді були молодята. Здавалось тоді, що їхній молодості, завзяттю, енергії не буде кінця.
У тому ж щасливому 1998 році в подружжя народився син Вадим, а через сім років – і донечка Людмила. Жили-поживали та добра наживали.
Жили у квартирі, а згодом придбали власний будинок.
З технікою Сергій завжди був на «ти» і за це його всі поважали. Розібратись, знайти причину поламки, полагодити, налаштувати техніку умів. Мав до цього хист. Рукасті, роботящі люди скрізь, а на селі,так і особливо, дуже цінуються в народі.
Якщо його звали на підмогу, він ніколи не віднікувався. Був відповідальним за свої слова і вчинки. Якщо обіцяв допомогти, то завжди приходив, був людиною слова.
Коли розпочалася повномасштабна війна, з перших її днів виникла потреба в ремонті, налагодженні військової техніки. Бо вона часто виходила з ладу. Тому й розпочав допомагати військовим у ремонтних роботах, постійно став приходити на допомогу.
За станом свого здоров’я не мав іти на військову службу, були протипоказання. Але пішов до війскового комісаріату, пішов служити в ЗСУ. Казав : «Я не можу бути осторонь, хочу приносити користь. Буду хоч машини справляти. Не можу сидіти вдома. Чого я буду лежати, як оті молоді, здорові хлопці?»
За два роки своєї служби солдату довелося і машини ремонтувати, і воювати на фронті.
Родина чекала свого чоловіка і батька вдома. За два роки служби у свою першу відпустку додому він прийшов 7 серпня 2024 року. Був стрільцем, помічником гранатометника.
Після проходження ВЛК, за станом свого здоров’я продовжував службу в роті охорони Верховинського РТЦК та СП Івано-Франківської області.
Він мріяв придбати власний автомобіль, щоб їздити на ньому. Мріяв благословити свою донечку на шлюб з її коханим хлопцем Валентином. З яким Людмила зараз проживає у Києві.
Чекали на батька з війни. Він казав: »Може, все це пройде і я благословлю вас та діждуся онуків».
Не діждався.
– Мене багато хто запитував: він же помер, не загинув, – говорить Галина Миколаївна. Але ж Сергій дивився смерті в очі. Його серце не витримало. Він помер на війні. Він Герой, тому що на війну пішов. Нехай легкі хмаринки на небі оберігають вічний сон солдата. Нехай світла пам’ять про кожного воїна, захисника Вітчизни зберігається та шанується у наших серцях!
