Тривожні чутки селом… Друзі, однокласники, товариші по роботі: “Артем??? Ні! Не може бути!!! Це помилка! Не віриться! Не хочеться вірити!” У тривожному очікуванні змучилися батьки. Декілька днів невідомості. І офіційне підтвердження: «Артем Яковлєв загинув 29 серпня в боях на Херсонщині…»
І згасло сонце для батьків… І потьмянів світ… Жорстока реальність… Страшна несправедливість! Юні не повинні помирати! Батьки не повинні ховати своїх синів.
Така коротка біографія! Такі світлі спомини!
Перший син молодих батьків, улюбленець бабусів та дідусів. Не могли натішитися. Миле дитя на перших світлинах. Ріс у добрій родині серед любові. Народився братик Женя, і Артем відчув на собі відповідальність: турбувався про нього, підтримував, навчав, захищав. Дружно підростали брати, стали помічниками батькам. Усю чоловічу роботу уміли робити вдома та ще й бабусям допомагали.
До школи йшов із задоволенням, любив читати, мав гарну пам’ять, а батьки завжди підтримували у всіх добрих справах. Однокласники стали найближчими друзями. Все вдавалося Артему – і добре навчатися, і в творчих колективах школи брати участь. Усі спортивні змагання, усі театральні шкільні вистави, танцювальні і співочі конкурси в школі – тільки з його участю.
І все в житті робив Артем із посмішкою, із задоволенням, з радістю. Мав тонке почуття гумору, вмів розвеселити і підтримати бадьорим словом.
Захоплювався спортом, рибалкою. Після школи зацікавився бджолярством. Поділився своїми мріями з класним керівником Ольгою Василівною Стряпковою. Ольга Василівна підбадьорила пасічника-початківця і похвалила перед усім класом: «Ну, якщо Артем цим буде займатися, то будемо з медом!» Яке ж було здивування вчительки, коли восени Артем привіз їй додому баночку меду! І як Ольга Василівна не відмовлялася, спираючись на жарт, він все одно віддав зі словами: «Я від щирого серця! Це мій перший самостійно скачаний мед!»
Яким запам’ятався Артем?
– Світлим, – говорять однокласники. Не вмів ображатися, ніколи не сердився.
– Старанним і добрим, – говорять вчителі. До виконання будь-якого завдання ставився серйозно і виконував добросовісно.
– Відповідальним, – кажуть товариші по роботі.
Після закінчення Хорошівської школи навчався в Першотравенському ліцеї. Обирав шахтарську професію мужніх людей, щоб впевнено триматися і допомагати батькам. Батьки тішилися, що син зростає самостійним і цілеспрямованим.
Служба в лавах Збройних Сил, а потім робота на шахті «Степова» на дільниці ВШТ електрослюсарем підземним. Швидко Артем став своїм у трудовому колективі. Старші товариші говорять:
– Мало такої зараз молоді. Бувало, доки до порядку привчаться, багато зусиль доведеться прикласти. Артем був зовсім інший. Не по рокам серйозний і відповідальний. Роботу виконував на совість. Не ображався на критику чи зауваження. Та й критикувати було нічого! Таким він був відкритим, товариським. Швидко завоював авторитет серед товаришів.
Старші за віком шахтарі говорять: «Він нам був як син. Полюбили його. Не могли повірити, та й зараз не віримо. Зовсім молодий! Тільки б жити!»
Тільки б жити! 24 роки! Скільки нездійсненних планів! Скільки справ попереду! Скільки мрій!
Війна… У перші дні – на фронт. Першими йшли ті, хто мав досвід служби в сучасній армії. Декілька разів зміг приїхати у відпустку. Підбадьорював маму, тата: «Все буде добре!». Мама тримала себе в руках, тато жартував. А самі помічали, як змінився їх син. Став мовчазним, стриманим.
Воював, а батьки тривожно стежили за картою бойових дій. Наступ на Херсонщині. Батько: «Наступаємо! Добре!» А серце матері тріпоче: «Там Тьома, Тьомочка, Артьомка, синочок її!» Два дні не виходив на зв’язок. «Наступають, немає змоги подзвонити», – говорив тато, так втішала себе мама…
І страшна звістка… Немає…
Тужить село Хороше, тужить Україна за своїм сином, за своїм захисником…
Схиляють голови у смутку друзі, однокласники, вчителі, товариші по роботі шахтарі, побратими.
Спи спокійно, славний син України!
Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким.
