Вона завжди поспішала на допомогу людям. Мати-героїня, яка виховала п’ятьох дітей, уміла обігріти материнською любов’ю всіх, кого зустрічала на своєму життєвому шляху і хто потребував її тепла і турботи.
Її енергії вистачало на дітей і на онуків, на добрі справи і на активну діяльність. Вона отримала відзнаку «Мати-героїня» уже в часи війни. І кожен день її життя у воєнний час осяяний героїзмом.
У Петропавлівку прибували вимушені переселенці. Перші чотири родини евакуювалися з міста Ізюм Харківської області. Вони, налякані війною, приїхали у невідомість. Зі своїми домашніми улюбленцями: собачками, котиками, нехитрим скарбом, який встигли схопити у свої руки. Де їм було дітись, прихилити голову, відпочити від вибухів і канонад?
Ірина Коляса стала першою у нашому селищі, яка широко відкрила для них двері свого житлового будинку. Не боялася, не сумнівалася, була впевнена, що у її дім можуть увійти лише добрі люди. Так і було. Їй дякували зі сльозами на очах. Люди, які втратили свій дім, бачили в цій тендітній жінці опору. Поряд з нею було затишно і надійно.
А далі – більше. Бувало й таке, що і 15 родин вимушених переселенців проживало водночас у «рукавичці» гостинної Ірини Олексіївни. – В тісноті,та не в образі – згадує вона ті складні часи. Все ж таки на той момент мінімальний прихисток і дах над головою забезпечував її власний перевалочний пункт.
Облаштувавши житло для гостей селища, Ірина активно долучилася до підготовки посилок для фронту. Однією із перших прийшла до церкви «Нове життя» і почала старанно працювати, щоб підготувати смачні страви на передову.
Місила тісто, ліпила вареники та пиріжки, варила, пекла, упаковувала, відправляла. Разом з іншими жінками уперто працювала задля Перемоги. Так же цілеспрямовано продовжувала працювати вдома. Кількість вареників, пиріжків вимірювалась сотнями. Не стало для Ірини ні дня, ні ночі. Вночі готувала, щоб на світанку завантажити все в автомобіль волонтерів, щоб найшвидше доставити до наших захисників.
Трапилась нагода разом з волонтерами поїхати на передову – не роздумуючи поїхала. Щоб побачити тих незламних хлопців, які боронять Україну. І все це, увесь цей подвиг заради найріднішого захисника – сина Олексія, розвідника.
Все, що робила вона, освячене полум’ям великої материнської любові. Любов’ю огортала не лише свого Льошу, а й усіх синів великої України. За всіх матерів хотіла нагодувати, зігріти, огорнути материнською молитвою.
Вона так пишалася своїм сином! Вона так гордо доповідала йому, що теж тут, у тилу, тримає свій фронт, щоб допомогти сину на передовій.
Коротка зустріч з сином під час волонтерської поїздки в Донецькому напрямку. Заглядала в очі, обіймала за плечі… Її син – мужній воїн, а для неї – все той же хлопчик, якого так хотілося захистити від біди!
Синові очі, рідний погляд не залишали її всю дорогу. Аби ж то вона знала, що то була остання зустріч! Обняла б міцно, не відпустила б!
Олексій Коляса загинув 1 січня 2023 року, рятуючи свого побратима. Але мама, яка заснувала вже офіційно у 2022 році свою громадську організацію «МИ – ЄДИНІ ТА НЕЗЛАМНІ», не зламалась. А продовжила активну волонтерську діяльність. З головою поринула у роботу, рятуючись від горя.
Складське приміщення громадської організації завжди чимось заповнене. Працюють на всіх напрямках. Для потреб ЗСУ придбавали і передавали автомашини, приціли, тепловізори, турнікети, дрони, виконуючи першочергові замовлення військових. Потік гуманітарної допомоги для потреб місцевих мешканців Петропавлівської громади, 3,5- тисячної армії переселенців теж не вщухає. Його забезпечує громадська організація «МИ – ЄДИНІ ТА НЕЗЛАМНІ». Як допомагає місцевим закладам охорони здоров’я постачанням різноманітного медичного обладнання, в тому числі багатофункціональних ліжок із Києва.
А ще в цьому непоказному складському приміщенні стіни завішені прапорами військових частин і підрозділів із записами подяки від захисників – найцінніші артефакти новітньої історії боротьби за незалежність України.
В житловому будинку Ірини Коляси і зараз проживає декілька сімей зі статусом ВПО. Це особи похилого віку, людина з інвалідністю – ті, хто найбільше потребують захисту і допомоги.
А ще вона майже щотижня їздить у поїздки на передову. Передає таку потрібну воїнам допомогу. І нерідко, вдивляючись у постаті військовослужбовців, вона помічає начебто Олексієву, синову ходу, поворот голови, його постать…
Немовби він все продовжує свою війну. А вона продовжує вірити, що він десь таки є. І продовжує турбуватись, відчайдушно працювати, дбаючи про інших, забуваючи про себе.
