«Так хочеться, щоб наш Ростик зайшов до кімнати і обійняв усіх нас», – говорить мама Ростислава Скляренка, мама загиблого Героя. Через півроку після його загибелі рідним передали нагороду сина – Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеню, яким нагородили Героя посмертно.
Велика родина не може відійти від горя. Рідні не можуть повірити в те, що немає на світі його, їхнього дорогого Ростика – сина, брата, онука. Сестра Крістіна вирішила одну із кімнат перетворити в кімнату пам’яті брата. Тут зібрані світлини Ростика, усі від дитячих років. Тут знаходяться його речі, його нагороди, відзнаки.
-Знайомі відмовляли мене від цієї ідеї, – розповідає сестра. – Говорили, мовляв, душа буде боліти ще більше. Але нам, рідним, хочеться відчувати його присутність щохвилинно. Він з нами завжди.
Крістіна молодша за Ростислава на сім років. Як старший брат, Ростик завжди підтримував сестру. Коли дівчина обрала виш для вступу, підтримав її і сказав: «Мамо, якщо Крістіна цього хоче, зробіть все, щоб допомогти їй. Хай навчається!».
Сестра згадує, що із-за навчання не змогла поїхати на останню зустріч з братом.
-Шкодую дуже. Але ж хто знав, що то було востаннє… Він був найкращим братом…
Крістіна творча людина: займається музикою, декоративно-вжитковим мистецтвом. Дівчина навчається в 10 класі, мріє опанувати професію прокурора. Зараз виготовляє патріотичні сувеніри із стрічок. За власні кошти купує матеріал та виготовляє квіткові композиції для захисників, загиблих Героїв. Одну із своїх композицій присвятила брату і встановила на могилі Ростика.
Рідні живуть спогадами, згадують його щомиті. У пам’яті веселі і сумні згадки. Родина пишалася Ростиславом.
У дитинстві хлопчик багато читав. Бабуся Лідія Аркадіївна працювала завідувачкою Троїцької сільської бібліотеки.
-Із особливою любов’ю ставився до книг, – згадує Лідія Аркадіївна. Змалку заходив до бібліотеки, ходив між стелажами. Найбільше його приваблювали довідники, енциклопедії. Любив взяти об’ємну книгу, гортати її, читати, знаходити щось цікаве. А вже додому брав художню літературу.
Коли підріс, хлопчик почав мріяти про археологію, про подорожі, розкопки. Тому й вступив до Бердянського педагогічного університету на історичний факультет.
Все своє коротке життя він поспішав у всьому: отримати знання, навчитися новому у різних сферах. На практиці у місті Ольвія побував у своїй першій пошуковій експедиції на розкопках. Приїхав щасливий, натхненний, все розповідав про своє захоплення.
Куратор групи Валентина Анатоліївна, де навчався Ростислав, говорила, що знахідки під землею його начебто самі кликали, тому що відразу, як тільки він приступав до розкопок, знаходив артефакти. Підземні скарби його приваблювали, він їх відчував.
Мріяв вступити на магістратуру на археологію. У червні 2023 року здобув диплом бакалавра, з гордістю про це повідомив рідним.
А потім йому запропонували вивчитися на молодшого лейтенанта і він відразу на це погодився. Зібрав швидко речі і поїхав на Одещину, де пройшов 40 днів навчання, тренування і отримав звання лейтенанта.
Мама розповідає і в її очах світяться вогники світлої печалі. Гордість за сина і невимовний біль.
А потім важке поранення під Бахмутом, ходив з палицею, але не зупинявся. Вперто займався реабілітацією. Спочатку у військових шпиталях, потів вже вдома. Возили його у Першотравенськ на реабілітаційні процедури. Вдома кожного вечора проходився вулицею. Прагнув якнайшвидше ходити самому, без палиці.
Потім продовжував тренуватися на стадіоні. І таки свого досяг: за такий короткий термін встав на ноги. І одразу повернувся до військової служби, до своїх побратимів. Він не міг всидіти вдома, жити мирним життям. Все говорив: “Мамо, як же без мене там мої хлопці, хто буде захищати тебе та всю мою родину”.
Кожного разу як тільки мав можливість йти у відпустку, чи був проїздом, прохав посмакувати смаженими пиріжками з картоплею та начинкою.
-А ми з радістю поспішали приготувати його улюблені пиріжки, – згадує мама. – Іноді вивозили і пиріжки, і різні смаколики на трасу, коли Ростик був проїздом.
Тішаться рідні, що Ростислав був шанованим серед побратимів. Багато з них і досі підтримують зв’язки, телефонують, підтримують. Михайло Іванович, старший товариш Ростислава, якому 59 років, постійно дзвонить. Говорить, що Ростик був йому як син.
-Якщо є можливість – телефонують, згадують. Його побратими Олександр та Андрій надсилають листівки, телефонують, пропонують допомогу. Саме Олександр перший впізнав Ростислава по хрестику на шиї. Поїхав на місце дислокації, знайшов його особисті речі та передав поштою. Зараз його речі зберігаються у цій кімнаті. Це його військова форма, інші особисті речі. Хлопці з роти, які служили разом з Ростиком, до останнього все зберегли та переправили нам, – розповідає мама.
Розповіли рідні і зворушливу історію про те, як незнайома їм дівчина Христина шукала Ростислава через телеканал СТБ. Дівчина стривожилася, що Ростислав довго не виходить на зв’язок. Познайомилися вони в соцмережах. Спілкувалася дівчина з юнаком від початку війни. Христина поділилася в соцмережі відео своєї пісні, а Ростислав написав коментар. Дівчина говорить, що саме цей коментар надихнув на продовження творчої кар’єри. Ростислав продовжував підтримувати її, був першим слухачем її пісень, заохочував її. Дівчина родом з Солонянського району, волонтерка, з родини військових.
… Після повернення на військову службу Ростислав перебував у самому пеклі. У телефонній розмові він не говорив це, але це відчувалося у його голосі. Ростислав постійно був на зв’язку, намагався виходити на зв’язок частіше.
Говорить мама:
-Ми всі хвилювалися, тримали телефони при собі. Раділи, коли син виходив з позицій живим і телефонував. Ми цим жили: від дзвінка до дзвінка. Досі важко дається розуміння, що більше не зателефонує і не скаже: «Мамо, я живий, все добре!». Хочеться, щоб син, як і раніше, зайшов у дім та всіх по черзі обійняв. 26 жовтня 2023 року Ростислав зателефонував нам, говорив, що хоче домашнього борщику, трішки відпочити, бо сил вже немає. Ми швидко зібрали все, що просив син – піцу, домашні яйця, пиріжки та інші смаколики й поїхали на зустріч. Виявилося, що це була наша остання зустріч…
Зустріч відбулася у Покровську, рідні побачили вже іншого Ростика – високого, кремезного мужнього чоловіка, який пройшов усі кола пекла. Погляд був серйозний та сумний. Високий, худорлявий дорослий чоловік зустрічав свою родину.
28 жовтня він востаннє зателефонував, сказав, що йде на позиції. Говорив, що дуже всіх любить. І це була остання розмова…
Побратими, командири пам’ятають свого вірного товариша. Це вони поклопоталися про нагороду Ростислава.
Указом Президента України від 20 грудня 2023 року Скляренко Ростислав нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню (посмертно).
Працівники ТЦК прийшли додому до рідних Ростислава Скляренка, щоб вклонитися пам’яті Героя і передати нагороду рідним.
Вічна пам’ять Герою Ростиславу Скляренку! Герої не вмирають!
