1 травня у територіальному центрі комплектування відбулося вручення почесної нагороди рідним полеглого захисника України.
Церемонія вручення – завжди подія зі сльозами на очах, коли біль і смуток згорьованих рідних переплітаються з гордістю за воїна, за виконаний ним із честю обов’язок захисника нашої землі, України.
-Сьогодні ми зустрілись, щоб вшанувати пам’ять та відзначити державною нагородою справжнього героя України, військовослужбовця, солдата Нікітіна Сергія Олександровича, – сказав у своєму виступі начальник другого відділу Синельниківського РТЦК та СП підполковник Олег Лаптінський.
Герой загинув в бою за Україну, її свободу і незалежність 18 жовтня 2024 року поблизу населеного пункту Новогродівка Покровського району Донецької області.
-За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі, Указом Президента України від 25 грудня 2024 року №880 орденом «За мужність» ІІІ ступеня, на жаль, посмертно нагороджується Нікітін Сергій Олександрович.
-Маю за честь сьогодні особисто вручити нагороду мамі Нікітіній Олені Станіславівні, – сказав під час вручення Олег Лаптінський.
Щирі слова вдячності за виховання сина-Героя висловила згорьованим мамі та сестрі в.о. голови Петропавлівської селищної ради Лариса Замура.
– Наша громада пишається Сергієм, який віддав своє коротке, як спалах, життя за всіх нас, за Україну, який, не жаліючи себе, воював, відданий обов’язку і покрив себе славою Героя, – сказала очільниця селищної громади.
Після вручення нагороди – розмова із рідною сестрою Сергія, Наталею, старшою на три роки за свого брата.
– 21 жовтня 2024 року назавжди чорний для мене день,- зізнається Наталя. Того дня я була на роботі, коли принесли сповіщення, що Серьожі більше нема. Мама в той час перебувала за кордоном, на роботі і тут, немов страшний удар – така звістка.
Скільки часу минуло, а ми і досі не оговтались. Така втрата не має строку давності. Ось нагорода є, вона – у моїх руках, а братика мого нема в живих. Та я б все, що завгодно зробила, віддала б усе на світі, тільки б він устав!
Я ж за ними дивилась, виховувала їх, доки мама наша була на заробітках, учила всьому. Розповідала, наводила приклади, навчала бути людьми.
Спершу ми навіть не вірили, що таке могло статись із ним – людиною, яка якнайбільше любила життя, хлопчиком, який уже мав далекосяжні плани наперед, який розмітив своє подальше життя, який мріяв і поспішав жити.
Він був дуже відданий нашій багатодітній родині, переживав за всіх дуже, телефонував. Він же дзвонив мені частіше за всіх інших, бувало по 25 дзвінків за день. Мама мені дзвонила рідше, ніж він.
Як тільки розпочалася війна, він став дуже вмотивованим на допомогу військовим. Хоча йому був тоді тільки 21 рік, він сам себе мобілізував на допомогу. Організовував поміч захисникам, донатив, збирав. Як тільки сказали, що старшого брата Віталія мобілізували, він слідом за ним пішов підписувати контракт – пішов на війну. Ми відговорювали свого малого, як тільки могли: скандалили, кричали. Але нічого зробити проти його волі не змогли.
Обидва наших брати поїхали разом учитись військовій справі, перебували в одній частині. Згодом вже воювали у різних військових частинах, але на одному напрямку – Покровському. Коли Віталій потрапив під обстріл і не виходив довго на зв’язок, Сергій у цей час був контужений, із вуха йшла кров. Але він вставав із ліжка і казав: » Я піду свого брата шукать!»
Віталій воював у Лисівці, а Сергій – у Новогродівці, де і поліг за нас і нашу свободу.
Вічна пам’ять Героям, які віддали найдорожче – життя за Україну!
