Історія Петропавлівки, якій у вересні виповнилося 250 років
До заснування нашої Петропавлівки, у 1489 р татари, підтримувані турками, кочували тут зі своїми родинами й господарством. Орали і сіяли. « А ниже Волчьих вод пала в Самару река Бык, от Волчьих вод верст с 10. Амеж Волчьих вод и Быка мечеть татарская каменная, мажень с 20 ( в 1584-1598 годах). А лесу с тех мес до Перекопа нет. А вверх по Быку дорога муравская. А ниже волчьих вод, верст с 10, пала в Самару река Бык. А промеж Быка и Волчьих вод , на Муравской дороге мечеть татарская каменная» (Книга Большому Чертежу, стор 14 і 98). Цим можна пояснити появу мечетей в Подніпров’ї й Присамар’ї. Була татарська мечеть і в західній частині нинішньої Петропавлівки, в районі Пісок, у напрямку до р Бик: «Там, де Бик впадає в Самару, на південь 13 верст, мечеть татарська стояла, а від мечеті до Азова нічого немає». Сім’я Набоки О.О., з Петропалівки, довго зберігала та подарувала в Петропавлівський музей нагробний камінь з татарської могили. На ній видно карбування арабською «в’яззю. Присамар’я ж стало пограничною зоною переходів татар в густонаселені райони Лівобережжя. У цей час тут уже були козацькі зимівники, монашеські скити.
Назва « Петропавлівка» укоренилася у нашому краї завдяки розселенню біля річок Самара та Бик першої роти Луганського пікінерського полку з Бахмутської фортеці в Вовководському повіті. Останнім часом з переказів старожилів стало відомо, що навколо місця впадіння річки Бик в річку Самару, за велінням цариці Катерини ІІ, було розселено її підданих, а саме: гончарів, землеробів, всякого іншого роду ремесел людей. Так , після чергової війни з Туреччиною за Кримське ханство, сюди насильно було пригнано з Криму та поселено на найвищій (на південно-східному напрямку від Самари та Бика) місцевості кримських греків. Тепер тут розміщено станцію та село Залізничне, а тоді навколо вигину тракту стояли густі ліси. Греки не хотіли вкоренятися в безлюдній місцевості й нещадно вирубали ліс, пустивши його на убоге житло та дрова, перезимували й подалися геть. На їх місце поселялися прийшлі козацькі родини, що не хотіли коритися утискам російського царизму. Так тут з’явились нащадки старовинного козацького роду Коробок, що брали участь у козацьких повстаннях Тараса Трясила та Івана Сулими, навіть служили у війську Б.Хмельницького. Перед самим заснуванням Петропавлівської Слободи сімейство Коробок переселилося з залишеної греками пустки ближче до річки Бик, де були угіддя для рибальства, скотарства та городництва. Коли у 1775 – 1776 роках тут почали розселяти пікінерів з Бахмута, в слободу почали приймати і прийшлих людей. Коробок, що вже жили тут, за правилами тодішньої російської граматики, записали Коробськими. До заснування Петропавлівської слободи проживали поляки, литовці, росіяни й українці, що займалися ремеслами та торгівлею. Чи були вони козацького роду, чи ні, невідомо, але могли бути, бо наш край вважався частиною «дикого» поля, яке Катерина ІІ прагнула якомога швидше освоїти в рамках Новоросійської губернії. Були і євреї, що торгували різним крамом.
Все це відбувалося задовго до спланованого заснування військових поселень – слобід, тому з впевненістю можемо зробити наукове передбачення: Петропавлівщина – край козацький, бо ніякого народу, крім козаків Самарської та Кальміуської паланок, тут з часів занепаду Переяславського князівства у ХІІІ ст. в «дикому» степу не було, і бути не могло.
З метою кращої охорони шляхів сполучення, що вели до Азовського моря, за наказом Катерини ІІ, генерал Чертков наказав переселити в район злиття річок Бика і Самари дві роти солдатів – пікінерів ( від слова – піка) з бахмутської фортеці, що біла на нинішній Луганщині. Звідси назва «луганські пікінерні роти». Сталося це у 1775 – 1776 роках. «…Луганский полк, для выгодности в хлебопашестве и в прочем, согласно мнения вашего Превосходительства переселить на место между рек Самары и Волчьих Вод, присоединяя к нему всех окружних запорожских зимовников по р. Волчьей жителей и переведя желающих на те места из прочих дач».
Ті пікінери були першими поселенцями на теренах нинішньої Петропавлівки. Слободу їх назвали Петропавлівкою, бо пікінери перевезли сюди свою дерев’яну церкву Петра й Павла, до якої були приписані в Бахмуті. Вже у 1777 році в Петропавлівці було 133 двори з 999 мешканцями, а в 1897 році – 8.337 осіб. слободі належало 17.946 десятин землі, понад 10 тис. десятин якої належали церкві Петра й Павла в Петропавлівці. Слобода підпорядковувалася Павлоградському повіту і була волостю.
