У вересні буде рік, як у Петропавлівській центральній лікарні працює акушер-гінеколог з Добропілля Донецької області Ольга Василівна Паламарчук. Багато схвальних відгуків надходить про її роботу. Як тут, на Петропавлівській землі живеться і працюється лікареві зі статусом ВПО – про це наша розмова.
Біля кабінету «жіночого» лікаря майже завжди черга. А у кабінеті, за столом напроти вікна із буйною, «живою», що заплела ліанами весь простір, зеленню – красива жінка в білому халаті.
ЇЇ мова така жвава і щира, а говір видає з головою нетутешнього жителя. Ольга Василівна родом із Хмельниччини, звідти така вимова. А загальний стаж її роботи в медицині складає аж… страшно подумати – 48 повних років. Із них 47 – у місті Добропілля Покровського району Донецької області, де до вересня 2024 року проживала родина Паламарчуків.
-Все життя змалечку я була відмінницею, – згадує Ольга Василівна. Школу закінчила всього з однією «четвіркою», далі був Чернівецький медичний університет і «червоний» диплом. Акушери-гінекологи вчились тоді 6 років і нам усі заздрили. Потім був рік інтернатури у місті Димитрово. А далі робота і життя у Добропіллі.
Професія стала пріоритетом і зосередила на собі весь час. За всі ці роки лікарка спробувала себе у різних іпостасях: попрацювала завідувачем і пологового будинку, і жіночою консультацією і досвід має величезний.
– Відмінницею я завжди прагнула себе зарекомендувати і в роботі, – говорить лікар. – Всі біжать, як і завше до мене на прийом. От і з Шахтарського вже приїжджають. Знаходжу зараз дуже багато патологій. Вони самі до мене немовби пливуть. Із вересня минулого року отут вже 7 чоловік виявила незапущеної – і це найголовніше, підкреслю, форми. Що означає: ми разом із пацієнтами спільно поборемось з хворобою. І коли ми врешті-решт її долаємо і дає свій ефект лікування – то я відчуваю найвищий пік щастя, що ми це змогли і жіноче здоров’я тепер у нормі. Різні люди приходять на прийом, є і скептики, звісно. Але я можу підібрати спільну таку собі ниточку і знайти взаєморозуміння з будь-якою пацієнткою. І у нас все гарно виходить.
-Взагалі профілактика – дуже важлива. Ось сьогодні сімейний лікар направила пацієнтку на консультацію – пацієнтку, в якої немає скарг. А проблеми бувають навіть у таких випадках. Виявити хворобу на початковій стадії – означає отримати хороші шанси на вилікування. Тому запрошую всіх жінок, які навіть не мають скарг, прийти і перевірити профілактично стан свого здоров’я.
З періоду COVID-19 у медиків розпочалось он-лайн навчання, яке увійшло тепер у життя і триває і досі.
-Навчання у професії взагалі не припиняється все життя, а особливо наш лікар має постійно це робити, бо у нас немає іншого виходу, – так вважає досвідчена лікарка і показує стоси сертифікатів, якими можна було б обклеїти стіни кабінету і то, мабуть , місця не вистачило б.
-Підвищую свій фаховий рівень постійно. Під кінець теми проходимо тестування, відповідаю на запитання анкети і завжди стараюсь набрати максимальну кількість балів – 100 і у мене це виходить, – із почуттям професійної гордості і задоволенням розповідає лікар.
Тут же, на робочому столі Ольга Василівна зберігає декілька фото свого вікна у квартирі на другому поверсі, мікрорайону рідного міста, що виходить на проспект Шевченка. З кульовими «пораненнями», з дірками, від одного погляду на які стає страшно. Зараз то вікна вже забиті ДВП, а знімки – весь час із нею. Як нагадування та про це ніколи не забути. Поруч з їхнім вцілілим будинком стоять остови двох спалених житлових будинків, повилітали вікна, потрощені балкони, розрушене людське життя…
-Періодично приїжджаю додому, у квартиру, яка стоїть зараз зачиненою. Навідую могили своїх рідних людей. На кладовищі в Добропіллі поховані мама, чоловік і старший син Ростислав. Він був шахтарем, мав вищу освіту, працював гірничим майстром…
26 липня, коли виповнилося три роки з дня смерті 43-річного сина, якраз я була там, біля свого сина. І тільки-но повернулась із кладовища, а була страшна спека, тільки руки помила, як дзвонить мені сусідка Наталочка, з 3-го поверху і повідомляє: щойно стався приліт на кладовище. Всевишній Янгол-охоронець мене урятував!
Якось вона йшла в аптеку за ліками, лікарі також лікуються, як і всі, як побачила два стовпи диму зі страшенним полум’ям на сході – там, де знаходилась шахта Добропільська.
Але точкою неповернення для неї став один із вересневих моторошних днів, коли на місто кинули 8 ракет, 6 упали, а дві летіли прямо на них.
-З першої години ночі і до 4 ранку, коли мали прилетіти ці ракети, я стояла між двома тими стінами і молилася, – розповідає жінка. Вересень став поворотним для мене, щоб я прийняла важке рішення і виїхала у безпечне мирне місце. З 1 листопада у місті Добропілля немає жодного акушера-гінеколога, не працюють лікарні, фельдшерсько-акушерські пункти. А жінки вагітні залишились. Коли стало гаряче, нас зібрав головний лікар і сказав: «Закриваємось, а пенсіонерам можна вже й розрахуватись». І коли я тепер навідуюсь додому, то знайомі жінки мене запитують:»Ви назавжди? А якщо стане спокійніше, Ви повернетесь?» А я їм відповідаю, що не повернуся. Я тепер петропавлівців не можу підвести. Бо вони мене у свою чергу тепер запитують: »Ви нікуди не поїдете?».
Ольга Василівна Паламарчук дуже цінує увагу і турботу, з якою її прийняли на петропавлівській землі. Як на облік стала у ЦНАПі, де її гостинно прийняли, так з усіма відтоді гарно спілкується і знаходить спільну мову.
-Всім потрібна і все виходить, – підсумовує вона.
Пережити стільки випробувань і випромінювати добро, транслювати його щедро на людей, бути вдячною тому, що є – в цієї на вигляд слабкої, але такої мужньої жінки, є чому повчитися. Ніколи не падати духом. Дякувати Всевишньому за життя!
Вона навчається в професії, весь час моніторить ситуацію на фронті по соцмережах, не хоче ніде виїжджати з Петропавлівки і молиться про це, як і всі ми. Тримає зв’язок зі своїм меншим сином Ігорем. Синова сім’я теж стала ВПО, бо проживала у Донецьку, але виїхала звіди в Київ у 2015 році. І син, і невістка працюють у Київському ДТЕК Енерго, а онучка Варвара закінчила перший клас. У столиці зараз також дуже неспокійно і син не може навідати маму з таких же причин.
Але мама тримається: роботою, спілкуванням, зустрічами, як вона говорить, із гарними петропавлівськими людьми!
