Інтерв’ю із найсильнішим петропавлівчанином Дмитром Грунським

Минуло всього лиш 15 років після того, як Дмитро закінчив
Петропавлівську ЗОШ №1 і тільки 10 років після отримання диплома
магістра Дніпропетровського інституту фізичної культури і спорту, а
переліку його спортивних досягнень позаздрять навіть досвідчені
майстри. Його ім’я занесено в Книгу рекордів України, а зараз
спортсмен готується до встановлення рекорду до Книги Гіннеса.

Дмитре, певне, твоїм улюбленим уроком у школі була фізкультура?
Адже це улюблений предмет, здається, усіх хлопців, а майбутніх
спортсменів тим більше.
Зовсім ні! Фізкультуру не любив, навіть був звільнений від важких вправ,
займався у спецгрупі! В дитинстві не відзначався ні спортивним азартом, ні
спортивними вміннями. Ріс вайлуватим хлопчиком, тому часто чув насмішки
від однокласників.

Розкажи трішки про дитинство: батьки, школа, друзі
Дитинство пройшло у селі Олександрополі. Звідси родом тато, Олександр
Васильович. Мама, Олена Олексіївна, потрапила в Олександропіль за розподілом. Працювала вчителем початкових класів. В Олександропільській школі я закінчив перший клас. А потім ми виїхали на
батьківщину мамми – в Петропавлівку. У 2006 році закінчив Петропавлівську
ЗОШ №1.

І все ж – як прийшов до занять спортом? Що стало поштовхом?
Мабуть, бажання подобатися дівчатам! (посміхається). Про користь для здоров’я не думав! Головне – привабливий зовнішній вигляд. Почав тренуватися,
зрозумів, що фізичні вправи дають не лише здоров’я, а й піднімають
самооцінку, формують впевненість у собі.

Хто підтримав тебе на перших кроках до заняття фізкультурою?
Вдячний, що саме в цей період у моєму житті з’явився вчитель Дедюхін
Сергій Августович. Він став для мене не лише наставником, а й другом. Ми жили поряд, часто спілкувалися. Я став відвідувати заняття гуртка в Будинку
творчості. Зацікавився гирьовим спортом. Завдяки Августовичу брав участь у
районних туристичних змаганнях. У нас працював колектив гімнастики, у
якому ми з моїм товаришем Олександром Базалєєвим виконували вправи так
званої етажерки – тримали на собі дівчат-гімнасток. Тоді я й відчув у собі силу.
Районні й обласні змагання стали моїм звичним життям.
Так від хворобливого хлопчика у початковій та середній ланці школи я
прийшов до свідомого вибору професії. Інших варіантів не було – тільки
інститут фізкультури!

Інститут фізкультури розширив можливості, це була нова сходинка
Дійсно, я з радістю поринув у студентське життя, у вир справжнього спорту, тренування шість разів на тиждень та підготовка до змагань з пауерліфтингу. Але на цій новій сходинці я неочікувано спіткнувся: отримав травму і вже думав, що ніколи в спорт не повернусь. Тренування припинилися.

Якщо не спорт – то які б у тебе були перспективи? Мабуть, ти все-таки
думав про інший варіант?
Так, звичайно. Спочатку я був дуже засмучений, що не зможу займатися спортом. А потім став більше часу приділяти навчанню, науковій роботі. Вирішив, що наукова діяльність – це моє життя. Із відзнакою закінчив магістратуру, планував вступити до аспірантури і мріяв стати кандидатом наук.

Що ж завадило здійснитися мрії?

Все просто – за конкурсом було одне бюджетне місце до аспірантури і воно дісталося не мені, довелося йти працювати в школу вчителем фізкультури. Зарплатні не вистачало – шукав способи заробітку, почав тренувати в тренажерному залі. І мабуть так і повинно було відбутися, щоб я знову повернувся до спорту.

Скільки тривала перерва в спорті?

6 років. Я працював у школі, тренував людей, які займалися  для здоров’я, а потім йшли в спорт. От саме вони й спонукали мене знову повернутися. Вони говорили: «Ти тренуєш нас, у нас виходить, у тебе теж має вийти!» І я здолав цей психологічний бар’єр та повернувся до участі у змаганнях.

Ти вважаєш, що це був все-таки психологічний бар’єр?

Так. Коли тобі говорять професіонали із великим спортивним досвідом, що твоє життя у спорті скінчилося, –  починаєш вірити в це. 

Яка твоя перша значна перемога після перерви?

Це був чемпіонат Дніпра з армрестлінгу. Я став третім. У мене була травмована нога, тому я обрав той вид, де потрібна була сила рук.А потім пішли інші змагання – обласні, Всеукраїнські, міжнародні.

Який із силових видів спорту вважаєш своїм?

Пауерліфтинг, армліфтинг.  Тут мені вдалося досягти найвищих результатів.

На сьогодні ти головний тренер збірної України з пауерліфтингу. Які досягнення твоїх вихованців?

Приємно відзначити, що маю не лише особисті перемоги, а й перемоги наших спортсменів. Пишаюся, що серед моїх вихованців рекордсмени України, Європи і світу. Це Антонов Іван, в 12 років, він встановив рекорд світу в своїй віковій категорії. Потапенко Дмитро – абсолютний рекордсмен світу з армліфтингу.

Дмитре, все таки силові види спорту – це чоловічий вид спорту. Чи є серед переможців дівчата?

Якраз можна сказати навпаки – наші дівчата досягають ще більших результатів!  Корольова Ірина із Дніпра стала першою українською жінкою чемпіонкою Європи в армліфтингу. Високі результати має Івченко Анастасія – найтитулованіша спортсменка України, чемпіонка і рекордсменка України, Європи і світу з армліфтингу. В ній усі кращі риси спортсменки із цього виду спорту – цілеспрямована, вимоглива до себе.

Твої досягнення увійшли в книгу Рекордів України. Які саме?

Практикуючи силові номери, з’явився номер зі згинанням монети зубами, його й було внесено до Книги рекордів.

Кого ти вважаєш зразком для себе в силі?

Вважаю, що все-таки мої успіхи мають і генетичні корені – силачем був мій дід по лінії мами – Олексій Панасович. Його силі я заздрив у дитинстві, по ньому звіряв свої успіхи, ставши дорослим. Дідусь підіймав 400 кг бак для води. Я гордився собою, коли теж зміг це зробити. 

І  про наступність поколінь.  Дмитре, чи бачиш ти свого сина у майбутньому у спорті?

У нас спортивна родина, дружина навчалася зі мною в інституті, працює вчителем та тренером з фітнесу. Моєму сину 4 роки. Він відвідує секцію карате. А чи піде моїм спортивним шляхом – нехай обирає сам, коли буде дорослим.

І традиційне запитання: плани на майбутнє?

Плани амбітні: готуюсь до встановлення рекорду для Книги Гіннеса. Це повинен бути рекорд на грані людських можливостей.

Можна дізнатися, у чому полягає суть цього рекорду?

Так. Моя мета – перетягування вагону метро вагою 30 тонн досить незвичним способом. Готуюсь.

Петропавлівщина чекає твого рекорду, Дмитре! Успіху!

Спілкувалася Юлія ЛАРЧЕНКО

Дмитро Грунський – віце-президент Всеукраїнської федерації армліфтингу, головний тренер збірної України, суддя національної категорії. 

В 2017-му році досягнення Дмитра були занесені в Книгу Рекордів України. А вже в 2018-му році спортсмен здобув золото на Чемпіонаті світу по армліфтингу

Наш земляк – 9-кратний Чемпіон і рекордсмен Європи з армліфтингу 2019-2021рр,

майстер спорту міжнародного класу по окремих видах  пауерліфтингу, рекордсмен Європи 2020 г.

Щоразу спортсмен-екстремал намагається удосконалювати свої силові номери, робити їх видовищними. Професіонали вважають, що Дмитро працює на грані людських можливостей.

Наразі Дмитро Грунський проживає у місті Дніпро, працює персональним тренером в мережі фітнес-клубів Regym,

Одружений, виховує сина.