Минуло 9 днів із того трагічного дня, коли 14-річний Степан Садовий підірвався на вибуховому пристрої. Війна увірвалася в життя цивільних. Небезпечними стають місця, де ще недавно можна було проводити вільний час.
9 днів пекучого болю для всіх, хто знав цього жвавого, енергійного хлопця. Життя вирувало у всіх проявах: багато друзів, улюбленець усієї родини, здібний хлопчина, незамінний помічник для батьків. Мовчазною кригою безкінечного горя скуті найрідніші – мама і тато Степанка. Туга переповнює серце старшої сестри Даші.
І їй хочеться якнайбільше розповісти про свого братика.
– Не віриться… Важко… Дуже важко нам без Стьопи, – говорить Даша.
– Все чекаю, що ось зараз відкриються двері і він увійде веселий, говіркий, підбіжить, швидко поцілує мене в щічку. Таким він у нас був добрим, ніжним, щедрим на цілунки для рідних, на приємні слова, на сюрпризи та подарунки. Із прогулянки повертався із букетом польових квітів для мами. Такий домашній – дуже любив дім, рідних, намагався допомогти. І водночас – відкритий для друзів, для спорту, для захоплень, для подорожей і пригод.
– Ми росли, мов близнята, хоча й була у нас різниця у три роки. Я дуже хотіла, щоб у мене був братик. І коли народився Стьопа, я неймовірно зраділа. Мені не хотілося йти гратися з іншими дітьми, увесь час була біля Стьопи. А потім, коли він підріс, я брала його з собою до своїх подружок. Коли ж зʼявлялися друзі у Стьопи, вони ставали і моїми друзями. Ми росли дружно. Завжди разом, поруч. Разом вчили уроки. Разом допомагали по господарству. Удвох зустрічали друзів. Тому мені так важко усвідомити, що я тепер одна. Не стало частини мене.
Минулого року Даша закінчила школу і вступила в університет. Стьопа сумував за сестричкою. Був радий, коли вона запрошувала до себе в гуртожиток. Із задовленням їхав у місто Дніпро. Там теж швидко знаходив друзів. Разом із сестрою ходили Набережною понад Дніпром. Чекав із нетерпінням зимових канікул, щоб знову поїхати до сестри.
А коли приїжджала Даша додому, подовгу засиджувалися за розмовами, ділилися секретами, згадували дитячі витівки.
– Інколи так сміялися до півночі, що аж тато зауваження давав, мовляв, спати пора, – згадує Даша. – А ми не могли наговоритися. Стьопа розпитував про навчання в універі. А потім із захопленням розповідав про свої успіхи. Я запитувала, де він буде далі навчатися. Він жартома відповідав: «Навіть не знаю! Я все вмію: трактор і авто водити, ремонтувати можу! Хочу мати власну справу!»
Любов до техніки у Степана була вроджена. Із раннього дитинства цікавився машинами, у нього було багато різноманітних іграшкових автомобілів. Любив їх розбирати по гвинтиках: а що ж там усередині? І хоча не завжди виходило зібрати знову, та цікавість не пропадала.
Інтерес до техніки підтримували і дідусь, і тато. Уже з п’яти років тато садовив сина собі на руки і давав кермо. Хлопчик аж заходився від задоволення, що це він керує автомобілем.
Та ще більше Стьопу цікавила сільськогосподарська техніка. Трактор, комбайн – хотілося скоріше опанувати і їх. Його зацікавленість підтримувалася. Дуже швидко навчився Степан керувати й цими машинами. Згодом дідусь з гордістю сказав:
– Мій онук вже водить трактор!
Легкий на підйом – говорили про Стьопу. Прокинутися вдосвіта, щоб разом з татом виїхати в поле, було звичним для хлопця. До глибокої ночі в степу за кермом комбайна – це теж залюбки!
Любив Степан не лише водити техніку, а ремонтувати. Змалку біля тракторів з дідусем та татком придивлявся до їхньої роботи, спочатку подавав інструмент, потім і сам працював тим інструментом, знав, де який гвинтик знаходиться.
А згодом і друзям надавав допомогу в ремонті. Довелось і з військовими ремонтом зайнятися. Захисники дивувалися, що у такому ранньому віці у хлопця такий хист до техніки.
– Не боявся брудної роботи. Увесь в мазуті, руки в мастилі, а на обличчі – усмішка! Задоволений, що зміг допомогти, – розповідає Даша.
За господарювання вдома теж був відповідальний Степан. Опалення будинку контролював Стьопа. Годувати домашніх тварин – Стьопа. Збирати яйця – Стьопа. Всюди встигав! Намагався якомога більше допомагати батькам. Маму жартома називав «директором». Умів дипломатично підійти здалеку, щоб відпроситися на зустріч з друзями. «Які будуть завдання, директоре?» – запитував. І лише коли все було виконано, говорив: «А тепер можна погуляти?».
Товариші розповідали, як Стьопа одного разу сказав: «Для мене на першому місці – батьки. Безкінечні безглузді гулянки не для мене. Мені треба батькам допомагати».
Відповідально і старанно виконував усю роботу. І незважаючи на підлітковий вік, був слухняною дитиною. Розумів, що батьки хвилюються. Тому завжди із прогулянки повертався вчасно.
– Батьки нам завжди довіряли і завжди вірили в нас. А ми з братом повсякчас прагнули якомога більше допомагати. У нас ніколи не було гучних розборок нашої поведінки чи наших вчинків. Батьки просто говорили з нами, не підвищуючи голос. Вони поважали наш вибір і ніколи не критикували наших друзів. До нас додому постійно приходили і хлопці, й дівчата, з якими ми дружили. Батьки нам ні в чому не відмовляли. Але в Стьопи були свої принципи: не просити грошей у батьків, а заробляти самостійно.
Минулого літа Степан вирощував кавуни. Сам сіяв, сам полов. Зібраний врожай вивіз у центр селища продавати. Заробленими коштами легко ділився. Особливо був гордий, коли міг пригостити старшу сестричку.
Друзів у Стьопи було багато. Це шкільні товариші, це хлопці й дівчата з Самарського, з Троїцького, з інших навколишніх сіл. Легко встановлював дружні стосунки з людьми різного віку. Міг гратися з малюками і знаходив спільні теми з дорослими. Навіть у військових здобув довіру.
Із товаришами конфліктував рідко. Вмів домовлятися, бійками справи не вирішував. А про тренування та загартовування свого тіла дбав: відвідував спортивні заняття.
– За рік так виріс і якось враз! – говорить Даша. – Наче був такий маленький, а це витягнувся, став високим, кремезним. А за вдачею лишився все таким добрим і приязним. Всіх жалів, всім допомагав. Усі покинуті коти та собаки з усієї округи жили в нас вдома – Стьопа їх підбирав. Таким був наш Стьопа…
…Того чорного трагічного дня ніщо не віщувало біди. Все було, як завжди. Упоравшись із домашніми справами, Стьопа поїхав на зустріч з друзями.
– Намагаюся уявити, як так сталося… Товариш, який був поряд, розповідав, що й сам він не міг все усвідомити. Розповідає, що вони зупинилися обабіч дороги. Стьопа пішов з дороги. І раптом вибух. Один, другий. Товариш був оглушений. На звуки вибуху на поміч прийшли дорослі, кинулися до Стьопи. «Пульс не прослуховується», – сказали. Стьопин друг не міг прийти в себе від вибуху, від звістки: «Як не прослуховується?!». Медики намагалися врятувати. Але не вдалося…
Знову й знову повертаються рідні в спогади.
– Наш Стьопа лишив тільки світлі згадки. Він ніби з нами завжди. Бо ми не можемо уявити собі життя без нього. Та і як? Він в усьому, що у нас є.
Приходять Стьопині друзі, хлопці. Хочуть підтримати. А самі плачуть.
– Я їм говорю: не плачте! Стьопа не любив, коли плачуть. І сам не плакав. Навіть коли було дуже боляче. За весь час памʼятаю плакав лише, коли кішка померла. А від болю ніколи не плакав. Коли стався перелом руки, його забрали швидкою до лікарні, я сиджу біля нього ридаю. А він блідий від болю, аж білий, посміхається: «Ну чого ти плачеш? Все буде добре. Мені не боляче». Дивлюся на хлопців, а в них ніби частинка нашого Стьопи. Всі і все, до чого доторкався Стьопа, рідне і близьке.
Згадайте добрим словом нашого дорогого, рідного, неймовірного найкращого брата і сина нашого Стьопу, – прохають рідні.
