Пропав безвісти… Жорстокі слова… Невідомість… І безупинний невимовний біль… В списках загиблих немає, серед живих – відсутній. «Пропав безвісти» – таку довідку отримала мати Віктора Дейнека у військкоматі через тиждень після страшної звістки, що передали по телефону хлопці, які воювали разом з ним.
– Під час обстрілу снаряд влучив в бліндаж, осколком вирвало бронежилет і в грудну клітку… Вітю і ще одного хлопця відразу. Ми пробували надати допомогу. Але ні… Без ознак життя. Миттєво на смерть! Налетіли «вертухи»… Стріляли зверху без упину… Землю піднімало до неба… 300-х повантажили в авто і вивезли. Місця для 200-х не було… Обстріл тривав. Земля гойдалася від обстрілів. Ми відійшли від позицій, гадали, що зможемо повернутися. Не змогли… Пробачте…
Так уривками розповіли хлопці по телефону. Вона сама зателефонувала, бо телефон сина мовчав декілька днів. І ось ці слова. І надія обірвалася. Земля вислизнула із-під ніг… Як перенести?!
Відчувало материнське серце
Жила собі, працювала. Буденні справи, а душа десь там далеко, біля сина. Холодного дощового грозового вечора 1 серпня, зазвичай стримана у емоціях та почуттях, Ольга Михайлівна написала на своїй сторінці в соцмережах: «Йде сильний дощ, сиджу в будинку і думаю: а як же там хлопці в окопах, промокли до нитки, зігрітися ніде. Хай буде проклята ця війна і ті, хто її розпочав. Серце щемить. Мала б крила – полетіла б навіть у грозу, прикрила б крильми, від холоду зігріла, від вражої кулі закрила б…» Не змогла полетіти, не змогла закрити від ворожої кулі. 1 серпня вона так писала, а 12 серпня його не стало…
Сповіщення з військової частини: «Прошу сповістити Дейнеку Ольгу Михайлівну, що її син, сержант Дейнека Віктор Анатолійович, командир зенітного артилерійського відділення, пропав безвісти 12.08.2022 р., захищаючи нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність під час обстрілу збройних сил рф».
Застигла у горі мати, почорнів від дум батько – єдиний син. Сумна звістка про тяжку втрату розлетілася серед друзів та односельців, серед побратимів та знайомих. «Мені б тільки поховати його», – говорить мати. Але коли це може відбутися, ніхто не скаже.
Балкон – прізвисько, а потім – позивний…
Вітя, Вітька, Балкон – прізвисько з дитинства, а потім і позивний. Привіз і подарував друзям шеврон із написом «Балкон». Ніхто й подумати не міг, що перша лиха звістка у селі – це про нього.
Міцної статури, кремезний, спортивний. Справжній вояка! В усьому вигляді – впевненість, рішучість, сміливість. Відвертий, прямолінійний, щирий. Завжди позитивно налаштований, запевняв батьків, що з ним нічого страшного трапитися не може.
Згадаймо…
Єдиний, викоханий, виплеканий у любові, син молодих батьків. Все для нього, для Віті. Дитинство. Веселий, симпатичний, заливався від сміху так, що усім хотілося сміятися. Школа. Купа друзів, завжди серед найактивніших. Захоплення спортом, швидкість і спритність. Закінчив Хорошівську школу. Після школи – Дніпродзерджинський фізкультурний коледж. А потім – робота вчителем фізкультури: два роки в Олефірівській, 4 роки – в Осадченській школі. Робота подобалась – адже діти люблять уроки фізкультури.
Згадаймо…
Та все ж не вистачало справжньої справи в житті, говорив Віктор. І хоча мав відстрочку, як вчитель сільської школи, все ж вирішив йти служити. Й не просто відслужити термін строкової служби, а служити в гарячих точках. Перейшов на контракту службу, підписав контракт. А далі – служба у складі миротворчої місії в Лівані.
Батьки зберігають газету Міністерства оборони України за 2002-й рік. Тут фото Віктора у формі солдата ООН з символічною голубою каскою в руках на фоні емблеми UNIFIL. І підпис «Сержант Віктор Дейнека». У статті – про мужність і високий професіоналізм українських саперів при виконанні основного свого завдання – знешкодження мінних полів.
Неодноразово Віктор приходив на зустрічі до школи. Правдиво говорив про службу. Це був вже досвідчений чоловік, який знав ціну життя. Для шкільного музею подарував прапор Миротворчої місії. Розповідав учням про службу:
– Вся земля була вкрита мінами. Кожен квадратний метр був насичений вибухонебезпечними предметами. Міни лежали просто на поверхні. Нещадно бомбила авіація територію Лівану.
Невже хто думав, що ці розповіді про далеку країну стануть нашою реальністю? У миротворчій місії Віктор Дейнека прослужив дві ротації – 1 рік і 1 місяць.
В серпні 2002-го року Віктор повернувся в Україну.
В серпні 2022-го Віктор Дейнека загинув, захищаючи Україну.
Ніхто й подумати не міг, що ті гарячі точки будуть тут, на нашій землі. Що наша українська земля буде вся із гарячих точок. Перші дні війни – і Віктор в територіальній обороні. Мотивація проста: “Щоб мої сини по підвалах ховалися??“
Бойовий досвід знадобився – його призначають командиром. Хлопці довіряли своєму командиру. А згодом усім відділенням – на передову.
Оптимізму Віктору не позичати: “Будемо бити ворога, доки не звільнимо останній метр української землі!”
А маму втішав: “Ти розумієш, у мене досвід: я своїх хлопців і з пекла виведу! Я за своїх хлопців несу відповідальність! Наше завдання – перемогти і повернутися живими!” Згадує мама кожне слово і кожну обіцянку. Був Віктор турботливим сином, опорою і підтримкою.
Темінь серед сонячного дня накрила дім. Безпросвітність. Темінь невизначеності. Горе батьків не осягнути розумом. Чому молоді гинуть у сучасному світі? Безліч питань лишаються без відповіді.
Віктору Дейнеку мало б у вересні виповнитися 46 років.
Лишилося двоє синів. Старший Іванко все розуміє, а менший, 5-річний Давід, не вірить, і шукає причини відсутності тата, намагається втішити бабусю: “Бабусю, я придумав! А може тато телефон загубив і тому не може подзвонити!” Та не тішить це, а тільки знову сльози накочуються на очі, які вже і плакати не в силах.
Останній приїзд Віктора додому на один вечір, на одну ніч. Коштами волонтерів придбали автомобіль і здали на перефарбування. Він повертався в частину мимо свого району. Говорив, щось все ж змусило заїхати в своє село. Хоча б на одну ніч.
– Краще раніше прокинутися, доїду. Та все ж вдома побуду. З батьками побачусь.
Ввечері односельці зібрали посилки, привезли до садиби батьків. Вийшов Вітя веселий, життєрадісний. Показував перефарбоване авто з написом «Балкон» замість номерів. Щаслива мама зустрічала гостей. Вітя обіймав друзів дитинства.
Гостинці Віктор приймав ніяково:
– Мені якось незручно, що мені всього скільки привезли. Ну, добре! Пригощатиму своїх хлопців! Скажу, що від найрідніших.
Проводжав гостей за двір і знову обійми. Хто знав, що останні… І вже на прощання:
– Спасибі! Усім спасибі передавайте! Я перед вами в боргу. Ось виб’ємо всю русню, тоді я вас буду пригощати! Святкувати будемо усім селом!
PS. Віть, так обов’язково буде! Будемо святкувати усім селом! Жаль, що без Тебе…
